Марина та Сергій Дяченко - Варан

Варана. – Подорожній… Пустиш до себе?

Жінка поглянула на незнайомого старого, потім на свекра, ледве помітно всміхнулась:

– Як не пустити… У цей же дім… Треба пустити, так заведено…

– Правда, – чоловік кивнув. – Тільки… Це… – і він зашепотів щось жінці на вухо, так, щоб не почув Варан.

Налетів вітер. Дощ і справді наближався не з дрібних.

– Проходьте, дідусю, – жінка розчинила перед Вараном двері. – Не багато… Але каша скоро поспіє, гаряча. Чоловік от у ліс пішов зрана… Чекаю оце. От…

Варан спинився серед кімнати. У нього в вухах наростав дивний тонкий звук – наче комариний писк, неначе далекий дзвін. Важко стукало серце; він роздивлявся пічні дверцята – старі, ретельно вичищені. Цегла «сходинками» – щоб милували око…

– Сідайте, дідусю. – Молода господиня підсунула дзиґлик. – Я зараз… вогонь треба в пічці розпалити, так заведено…

Варан дивився, як вона метушиться. Як знімає з вогню банячок із гарячою кашею.

– Померла свекруха твоя? – спитав несподівано хриплим старечим голосом.

– Так, – жінка зітхнула. – Добра була… як жила, так і померла – легко… красиво.

– Померла – красиво?!

– Ну, – жінка почервоніла, світла шкіра не давала рум’янцю жодної надії сховатись, – вона…

Варан дивився, як ворушаться її губи. Ця, світла й тонка, зовсім не була схожа на колишню хазяйку, чорноволосу, чорнооку, огрядну.

Напевно, добре, що він не застав її. Що він не побачив її старою.

«Ця пічка. Ти залишив у ній частину себе. Я розкладатиму вогонь…»

Вона давно забула свої слова, у неї дорослі онуки… Їй не довелося вдавати, що пам’ятає його, йому не довелося приховувати, який він самотній. Він тільки один раз держав її за зап’ястя… Він не згадав її жодного разу за багато років. Навіщо він прийшов сюди – тепер, коли він по-справжньому старий, коли йти більше немає куди?

«– Ти обпечешся! – Я вже обпеклась. Там, де не сподівалась… Ця пічка…»

Варан здригнувся.

– Ця пічка! – гучно казала молода господиня. – Ви бачите цю пічку?

Варан кивнув, не розуміючи, про що вона.

– Її змурував один чоловік… Давно. Він бродяга… в оселі, де він розпалить вогнище, буде щастя. Завжди. Мир, щастя… Розумієте?

Вона говорила, а руки її підтримували вогонь, підкладали нові тріски, шукали на полиці кресало:

– От… відтоді ж і традиція…

Варан узяв кресало, не згадавши, що в кишені лежить вірна «іскра». Чиркнув раз, другий; тріски нарешті зайнялися.

Знадвору налетів дощ. Ударив по даху. Жінка метнулась до вікна:

– Де ж він… Промокне… Ліс цей іще, він громовиці боїться, ви знаєте… тобто ліс боїться, а не чоловік… Та де ж він?!

– У цій оселі… мир і щастя? – спитав Варан.

– Еге ж! Свекруха моя з чоловіком прожили в добрій згоді – а замолоду, кажуть, сварились. А свекор коли одружився – одразу ж у них налагодилось. Чоловік мій тут же народився – золота не треба, коли такий чоловік… Та де ж… А!

Вона кинулась од вікна до дверей.

– Іде… Слава Імператору…

Варан здригнувся.

Розчахнулись двері. Із поривом вітру й духом дощу ввійшов мокрий, веселий темноволосий чоловік років двадцяти.

– Сойко!

Підхопив дружину й підняв, ледве не вдаривши об стелю. Поцілував, не даючи сказати й слова. Стряхнувся; краплі води з його одягу злетіли, узялись парою, здійнялися туманом і почали танути в повітрі, його куртка висихала, висихала на очах, висихало й волосся, піднімалося сторч, між волосинками проскакували маленькі блискавки…

– Михасю! – гукнула жінка зі сльозами в голосі.

Простеживши за її поглядом, чоловік повільно обернувся й побачив гостя.

– Ой, – він усміхнувся такою знайомою усмішкою, що у Варана мороз пройшов поза шкірою. – Ну що ж… Головне, ви баті не кажіть. Бо в нього просто заклинило, він…

– Це куртка така, – швидко сказала жінка, заступаючи чоловіка собою. – Не промокає. Звичайна річ, зі шкіри тритона…

Чоловік покосився на неї з нерозумінням. Пирснув:

– Оце так… Потайні які… Ну нехай. Куртка зі шкіри тритона…

Жінка дивилась на Варана з таким жахом, що йому стало шкода її.

– Я нікому не скажу, – прошепотів Варан.

Жінка не вірила. Чоловік усміхався, немов перепрошуючи.

Варан прокашлявся.

– Я нікому, – голосу однаково не було, хоч шипи. – Не скажу… Присягаюсь… – Він затнувся. – Присягаюсь… Імператором.

Чоловік обійняв дружину. Витер готові пролитися сльози:

– Припини. Коли Імператором присягаються – зламати не смій…

Стягнув суху вже куртку. Кинув на скриню. Усівся, витягнувши довгі ноги в новеньких чистих чоботах.

– Усе через пічку. Ви знаєте? Її змурував той самий чоловік. Бродяга. Де він змурує піч – обов’язково народиться маг, хоч що роби… А як на мене – то й зовсім непогано! – він склав долоні «човниками», одну до одної.

Жінка благально повисла на ньому:

– Не треба… Не тепер…

Чоловік пригорнув її до себе і, мигцем поглянувши на мандрівника, поцілував у губи.

Пічка нагрівалася повільно, рівномірно. Повітря над заслінкою дрижало. Варан притулився щокою до гарячої цегли, змурованої «сходинками». Заплющив очі.

По даху торохтів дощ. Била блискавка. Їжачились від страху поля, і від їхньої ворушні легенько стрясалася земля.

Чорноволосий молодик сміявся, обійнявши дружину за плечі. На долоні його сидів, розметавши крила, червоний вогняний метелик.

Оглавление Частина перша   Розділ перший   Розділ другий   Розділ третій   Розділ четвертий   Розділ п'ятий Частина друга   Розділ перший   Розділ другий   Розділ третій   Розділ четвертий Епілог