Марина та Сергій Дяченко - Варан

і братись за черпалку; кінець кінцем він так утомився, що заснув надовго й міцно, і прокинувся від того, що заковтнув води – човен, наповнений до половини, тонув.

Він черпав до самого світання, черпав і кашляв. Дощ стукав по ситушачому каптуру. Варана трусило; йому ввижалося в півсні: а що коли ніякого іншого світу й нема зовсім? Є Кругле Ікло й Маленька, а решта – усе й усі – химери, мана, яка зникає щоразу, коли перетинаєш невидиму межу навколо справжнього світу. Імператора нема, магів нема, точніше, є один тільки маг, який схилився над дошкою для гри, на цій дошці – Кругле Ікло й Маленька… А навкруги – дзеркало… І його, Варана, вже нема. Він переступив межу і скоро випарується, щезне, щоб не порушувати простоту й гармонію цього маленького світу…

Його млоїло й нудило, проте він продовжував закидати снасть і правив човен у напрямку, указаному хвостом залізної рибки на носі. Він загубив лік дням; деколи, прокидаючись серед ночі, запитував себе здивовано: а що як уже скоро сезон?

Якось він сидів скулившись на кормі й наживляв шматочки риб’ячої печінки на гачки. Море було таке рівне, що хотілось вилізти з човна й спробувати пройтись по цій гладіні; потім пройшла положиста хвиля, ще одна, і Варан відчув на обличчі подих вітру.

Він підняв голову. У цей час у міжсезоння все засинає, море застигає, мов масло, потикане краплями дощу. Звідки вітер?

Він набрав у груди повітря – але так і не зміг видихнути. Між водою і низькими хмарами летіла, розбиваючи дощ, крилама.

Варан чудово знав, що горді птахи бридують піддонням. Що тільки за рідких, виняткових, надзвичайних умов досвідчений наїзник зможе примусити птаха летіти отак – під шаром хмар, крізь дощ.

Він не знав, що йому робити – чи то кричати й вимахувати руками, чи то впасти на дно човна й завмерти. У якусь мить здалося, що птах от-от зникне в тумані або злетить угору, до сонця; крилама не стала так робити, а, круто змінивши курс, повернула просто до човна. Шугнувши у Варана над головою, сіла на воду, протягла за собою довгий пінистий хвіст. Човен захитався, Варан мало не впустив снасть.

Крилама знову розвернулась. Перетинчасті лапи, часто перебираючи, збурювали воду навколо. Вершник сидів високо над морем, дивився на Варана згори вниз. На ньому були вартівницькі обладунки, але обличчя було непокритим.

– Оце так сморід, – із почуттям сказав Імператорський маг Лереаларуун. – Відшукав би й уночі – за запахом…

Варан держав у правій руці гачок, у лівій – шматок риб’ячої печінки.

– Ти що, заблукав? – осміхаючись, спитав маг.

Варан мовчав.

– Гм, – маг поплескав криламу по шиї, гамуючи. – Язика проковтнув? Ти куди пливеш взагалі?

Варан розумів, що треба відповісти – жваво, краще за все – пожартувати…

І далі сидів, не рухаючись і не розтуляючи губ.

– Ось, маєш, – маг кинув пухкий репсовий коржик.

Варан зловив. Підніс до рота. Не встигнувши ні про що подумати, відкусив.

На коржику лишилась кров.

– Та ти божевільний, – сказав маг із незрозумілим відтінком. – Давай… сідай.

– Човен, – пошептом сказав Варан.

– Життя дорожче, – серйозно відказав маг. – То що, летімо?

* * *

Тільки спустившись навпомацки по вузькій драбинці, Варан врешті розплющив очі. З того моменту, коли крилама розбила хмари, і до миті, коли над головою грюкнув, закриваючись, дерев’яний люк, світ був приступний йому переважно в звуках, запахах і дотиках.

Вони повертались довго й трудно. Вітер ревів у вухах, крилама гидливо струшувала дощові краплі й погано слухалась уздечки – політ у піддоння був для гордого птаха нечуваним приниженням. Варана нудило, він бовтався між небом і землею і тільки зрідка, на особливо крутому віражі, на секунду розліплював вії. У білому палючому світлі бачив плече мага, сіре пір’я, схоже на хмари, і хмари, точнісінько мов пір’я, і все це в ту ж мить заливалося сльозами з запалених очей. Вітер розмазував вологу по обличчю, скочував у кульки й відносив назад, і там ці краплі падали, певне, крізь хмари й змішувалися з дощем…

Опинившись в оббитій деревом кімнаті, Варан одразу захитався – і сів на дерев’яну підлогу.

– Та-ак… – Маг ходив по кімнаті колами, Варан бачив, як ступають по дереву м’які шкіряні черевики. – Адже помер би, мандрівнику, неодмінно задубів би за тиждень…

Під руками в мага дзвякнуло скло. Густо забулькала рідина, кімната сповнилася запаху не те щоб гидкого, але такого, що Варан занепокоївся.

– Я тебе не трую, – пробурмотів Лереаларуун, укотре виявляючи проникливість, що лякала. – Але місцевим зіллячком тебе виходжувати не один місяць, вибачай…

– Скажи, – почав Варан, змушуючи розпухлу колоду язика виконувати просто-таки акробатичні вправи. – Мене знову… адже не може бути… у тій справі?

– Не зрозумів, – після паузи признався маг. Тоді Варан примусив себе спитати навпрямки:

– Ти… з наказу князя?

– Якого князя? – знову спитав маг. Він стояв, схилившись над столом, і Варан не бачив його очей.

– Круглоіклівського, – вимовив Варан.

– Еге, – подумавши, пробурмотів маг. – Чи не думаєш ти, що все, що я роблю на цьому острові, я роблю з наказу князя чи хоча б із його відома?

– Значить, це не…

– Ласкавий піддонцю, якого Шуу ти здався князеві?

Із-під рук Лереаларууна вилетіла хмарка мигтючих іскор. Запах зникнув.

– Князь, – знову почав Варан, – може мати потребу посадити навіщось мене у В’язничну Кишку… А от якого Шуу я здався тобі?

– Гарне питання, – маг струснув крихітну скляну пляшечку, затиснув шийку вказівним пальцем. – А ти задумувався коли-небудь, що таке оце ваше Кругле Ікло, особливо в міжсезоння, і як на ньому жити людині з великої землі?

Рідина за прозорим склом змінила колір із темно-синього на ніжно-рожевий.

– На, ковтни. – Маг вийшов з-за столу. – Та не крути ж ти носом – на смак воно вода водою…

Варан ковтнув. У першу мить зсудомило щелепи, але потім полегшало. Навіть нудотний шум у вухах майже затихнув.

– Тут навдивовижу нудно в міжсезоння, Варане, – признався маг. – Кожен розважається, як може.

– З нудьги частіше згублюють, – сказав Варан, витираючи губи. – Щоби шляхетний горні з нудьги кого-небудь урятував…

Маг довго дивився на нього. Потім осміхнувся:

– Звідки ти знаєш? Щось ти занадто розумний як на свій вік…

Варан одвів очі:

– Ви з нею бачились, – сказав, не питаючи, а стверджуючи, мимо своєї волі переходячи на «ви». – Воно й зрозуміло. Тут нудно в міжсезоння… А вона така самотня…

– Ну-у, – протягнув маг. – Коли чесно, то вона перша намагалася зі мною стрітись. І не для того, щоб сховатись від самотності. А для