Марина та Сергій Дяченко - Варан

плечі мішок із поштою. Причальний робітник діждався, поки він зійде з дошки й поки дошка перестане гойдатися, і тоді обережно, боком, сунувся розвантажувати.

Варан стояв біля входу до портової печери, у затінку. Батько пройшов мимо, не помітивши його чи не впізнавши; тільки ступив ще декілька кроків, раптом спіткнувся, зупинився – і, секунду повагавшись, озирнувся.

– Я заблукав у морі, – швидко сказав Варан. – Пан маг мене врятував – на криламі…

Батько повільно стягнув із голови каптур. Коротке жорстке волосся його було майже всуціль сиве.

Ззаду, з темного кута, тихенько підійшла Ніла. Зупинилась поряд:

– Він мало не загинув. Через неточну карту… Але пан маг був такий ласкавий, що…

І вона раптом швидко опустилась на коліна:

– Дозвольте нам… я буду йому доброю дружиною, обіцяю!

Батько дивився, але прокоптілі скельця надійно ховали його очі.

* * *

«Справжнє моє ім’я – Спалах».

Варан прокинувся й сів. Пам’ять звалилась на нього, як неуважно кинутий мішок.

Поряд глибоко дихала Ніла. Їй нічого не снилось.

Вони гуляли по острову, поки тримали ноги, – добре що Ніла на сьогодні випрохала в патронеси відпустку. До ночі вітер ущухнув, але одразу по заході сонця зробилося нестерпно холодно. Варан і Ніла пробрались на причал, потай залізли в комору й улаштувались грітися в купі сухих водоростей.

Пахло морем. Весь час хотілось чхати. Розмова не клеїлася, милування не вдавалося – кожний порух будив у сушнику тріскотняву й шурхіт. Здавалося, поряд ховається хтось іще, здавалось, довкола повзають змії, і страшно було, що сторож почує хрускіт і надбіжить поглянути, у чому річ…

Вони заснули рядком, і все було добре, поки Варану не наснились ці його слова: «Справжнє моє ім’я – Спалах».

«Хіба Імператорські маги кого-небудь бояться?

«За моє життя князь відповідає головою».

«Якби я був вільний…»

Якби Варан мав час задуматись над цими словами! Але його все щось відволікало – страх за своє життя, страх утратити Нілу, цікавість, любов, знову страх…

Проклятий сушник коловся навіть крізь шкіру ситухи. У Ніли, на щастя, був цупкий плащ – справжній плащ горні…

«Унизу вона була горні. Тепер, наверху, вона піддонець…»

Варан потихеньку вибрався з сушнику, що сердито по скрипував. У мороку прокрався до виходу з печери; найстрашніший злочин на пристані – розпалювати вогнище поблизу комор. Утім, у Варана й кресала не було…

Знадвору було майже світло – від зірок. Варан довго дивився на них; нагріте каміння холонуло, повітря двигтіло, зорі мовби підморгували. Величезні, зловісні зірки міжсезоння.

Потихеньку, а де-де навпочіпки, Варан дістався до причальних дощок. Хмари внизу здавались мертвотно-срібними. Сторожа ніде не було чути.

Варан пішов по причальній дошці. Дошка підскакувала; дійшовши до краю, Варан обережно спустився на коліна, а потім ліг, витягнувшись, на живіт. Підліз до самого краю.

Зирнув униз.

Ні, варто все-таки жити. Хоча б заради того, щоб одного разу отак подивитись у залиту зоряним світлом безодню. Там, унизу, кромішня пітьма, падає дощ, усі сплять… І мама…

Варан зітхнув.

Причальна дошка підскакувала. Лежачи отак, Варан почував себе частиною острова. Частиною неба. Трошки навіть частиною хмар.

Отже, Лереаларуун. Імператорський маг. Для друзів – Подорожник.

Справжнє ім’я – Спалах.

Ім’я імператора. Так рідко згадуване, що Варан навіть не здригнувся, коли там, у вежі, Подорожник уперше назвав себе.

Варан обережно розвернувся. Сів на дошку верхи – обличчям до острова. З-за темного кам’яного пасма височіла вежа, прекрасно видна на тлі зірок. Можливо, Імператорський маг стоїть оце на балконі, дивиться вниз, ворушить тонкими ніздрями…

– Спалах, – безгучно сказав Варан.

Минула довга хвилина темряви.

З верхівки вежі вдарив у небо тонкий червоний промінь. Затримався на мить – і згаснув.

* * *

Нілина мати не вдостоїла Варана аудієнцією. Він навіть не дізнався до ладу, хто вона й наскільки високе її становище. З усього було зрозуміло, що високе – кам’яний палац, у вітальні якого Варану довелось дожидатись нареченої, зовсім трохи поступався княжому. В усякому разі, ззовні.

Ніхто не відповів «так» на питання про майбутнє весілля, ніхто не сказав і «ні». Варан із Нілою начеб зависли в повітрі – ні вниз, у піддоння, ні вгору, до горні. Думаючи про весілля, що має відбутись (неминуче), Варан не почував радості.

Дівчати в білих штанах, розшитих камінцями, самовпевненої насмішкуватої особи, що навчала його їздити на змійсихах і показала хід у потайну суху печеру, тієї Ніли, яка обрала його й завоювала, не існувало більше. Змінили її не сукня й не капелюх із вуаллю. Либонь, Імператорський маг мав рацію: щось стається з напівгорні, коли вони живуть наверху. Так наче ситуху схрестити з криламою: з піддоння напівкровка стане рватись уверх, аж наверху, на обжертих вітром скелях, перелякається височини й захоче сховатися – униз…

Вони знайшли тимчасовий притулок у господарчій печерці – там стояв вітрильний човен із високими щоглами, ждав сезону. Під високою кормою постелили ковдри; Варан спокійно спав би й на голому камінні – але Ніла…

– Де ми будемо жити? – запитувала вона встоперше. – На Круглому Іклі не можна… цей ваш староста…

Варан мовчав. Зі старостою кінець кінцем теж можна домовитись. Повклонятись, покаятись, у грязюці повалятись… Наглумившись, дозволив би. Інша річ… чи захоче Варан після всього, що з ним було, лизати Карпу чоботи?

– Може, на Маленькій? – нерішуче запитувала Ніла.

Вона розповідала про шахти, де блищать самоцвіти, де найдрібніший вогник тисячу разів відбивається в кам’яних дзеркалах і де така прекрасна луна, що всі робітники завжди співають. А Варан згадував чорні хмари, пічки вздовж берега, гуркіт і сморід. Найнятись на копальні – простісінько, там завжди бракує молодих і сильних, тільки зажадай – не помітиш, як і життя пролетить під цюпання кайла…

Чого мені треба, запитував себе роздратовано. Накручувати гвинт, навантажувати-розвантажувати не набагато легше. А що чисте небо побачиш раз на три дні… таж і причальник знущається, і спина болить, і налигнутись із піднебесся – діло нехитре. Мріяв же – от і оженився… Кохав же, придумував майбутнє життя, дітей, хазяйство… Куди все поділось?

– Не приживешся ти на Маленькій, – відповідав через силу.

Ніла невпевнено всміхалась:

– Я ж там виросла!

– Ну… – Варан розводив руками, намагаючись знайти слово або хоча б жест. – Відтоді… Ти ж тепер горні…

– Тоді зостанемося тут! – гаряче закликала Ніла. – Я спробую… улаштувати… зостаньмося!

Розмова повторювалася – з варіаціями – день у день.

Варан устиг спуститись униз, побачити матір і сестер (тайкома), провести ніч у батьківській хаті (тут було вогко й душно, ломило кістки… хіба колись