Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

більше хотіла. Мабуть, того все так і перевернулося за один день. Перевернулося не тому, що вона стала іншою, ніж була, а тому, що з нею раптом сталося таки те, чого вона хотіла, але чого не дозволяла собі. І коли це сталося, вона скорилась цьому.

За календарем виходило, що народила вона раніше, ніж гадалось. Тільки доїхала — і народила. А може, й не доїхала. Його тривожив штамп на її листі: «Арись».

Чому не Ташкент, а ця Арись, не доїжджаючи до Ташкента?

І почерк, яким написано листа, і те, що після цього листа від неї більш нічого не було. «Може, коли повернуся в штаб армії — одержу», — подумав він і, поглянувши на дорогу, що попереду обминала гострий виступ лісу, спитав Ільїна:

— Наче наближаємося до твого штабу. Хіба не там, за отим виступом?

— А ти звідки знаєш? Ти ж до мене не з цього боку, а з дивізії під’їздив?

— Коли другий місяць на місці стоїмо, — сказав Синцов, — і щодня відзначаємо на карті ту саму обстановку, нашому братові карта й ночами сниться. Заплющу очі — і бачу на карті і цей виступ, і за ним крила яру, і кружечок з хрестиком — твій штаб. Хіба не так?

— Так точно, — мовив Ільїн. — Ще п’ять хвилин — і приїхали. — І раптом спитав: — А все-таки підеш до мене начальником штабу, якщо буде вільне місце?

Синцов здивовано подивився на нього. Після всього, про що говорив з Ільїним, не чекав такого запитання.

— Чого це ти пішов другим заходом?

— Почув, як тобі карти ночами сняться, і подумав: усе-таки робота у вас чиста. Може, не захочеш залишити?

— Робота в нас усяка. Можу докладніше пояснити, коли не знаєш. Хоч мусив би знати. Все ж як-не-як командир полку!

— Прости мене, якщо тебе образив, я цього не хотів, — сказав Ільїн.

— Бог простить. Я не з тих, що ображаються.

— А твоя Тетяна як подивилася б на це діло, коли б тут була? — спитав Ільїн, котрий ще й досі почував себе ніяково, бо так недоладно обернулась розмова з Синцовим.

— Коли б тут була? Не знаю, — відмовив Синцов. — Тривожусь за неї. — Вісточку, що народила, одержав швидко, на шістнадцятий день. А з того часу — двадцять шоста доба — жодного слова немає. Здоров’я їв неї не богатирське: тиф був тяжкий, мало не вмерла. Перед цим поранення теж тяжке — в живіт, і теж мало не вмерла…

— Нічого, — сказав Ільїн, — ми, невеличкі, жилаві. Скільки в мені тієї ваги — кістки та хрящі. А двопудову гирю вранці разів з десять підкидаю й ловлю.

— Дякую, заспокоїв… Усе вже зрозумів. Більше запитань нема, — всміхнувся Синцов тій солдатській дотепності, з якою Ільїн без вагань заговорив для прикладу про себе.

— Козьмін, приймайте коней! — гукнув Ільїн до коновода й легко зіскочив на землю.

Розділ сьомий

Перший, кого побачив Синцов, залишившись вечеряти й ночувати в полку, був Іван Овдійович, його сталінградський ординарець.

Іван Овдійович зовні майже не змінився; людей літніх війна взагалі міняє менше, ніж молодих. Тільки розбагатів за цей час ще на діві медалі та відійшов од рідної своєї хати, від Олександрового Гаю, де жила його родина, ще на тисячу верст.

— Хоч і далі, а пошта все-таки справніше йде, — сказав він, коли Синцов умивався перед вечерею. — Тоді, при вас, жодного листа не одержав, а тепер пишуть і пишуть.

— А що пишуть?

— Та все те саме — щоб мерщій з перемогою!

Поспішають війну закінчити, думають, ми не поспішаємо!

— Як з підполковником живете? — спитав Синцов про Ільїна, пам’ятаючи, що Іван Овдійович недолюблював його.

Іван Овдійович глянув з докором: хіба можна тепер, при нинішній його солдатській посаді, запитувати в нього, які вони були і які є, його начальники на війні? Ось відслужить, прийде додому, тоді й питай!

Але, глянувши з докором, усе-таки не промовчав — коли спитали, відповів:

— Надто гонористий, а так усе ніби гаразд. — І, вважаючи за потрібне пояснити свої стосунки з Ільїним, додав: — Лишатися при ньому не напрошувався й тікати від нього не збирався. Отак і живемо.

Синцов, перед тим як умитися, зняв з лівої руки протез, і Іван Овдійович, зливаючи йому воду, дивився на чорну рукавицю, що лежала на пеньку, і на скалічену руку Синцова. Потім спитав, чи не болить, чи не намулює, і Синцов відповів цьому старому, прихильному до нього чоловікові те, чого не сказав би комусь іншому: що спершу й боліло, й муляло, а зараз менше, тільки взимку мерзне кукса.

— Що ж у нас за медицина така, — мовив Іван Овдійович, поки Синцов приладнував рукавицю. — З таким пораненням — і знову воювати!

Синцов зрозумів, що Іван Овдійович сказав це не про медицину, а про нього самого: чого пнешся на фронт з такою рукою? Можна було б, звичайно, відповісти, як на медичній комісії, — мовляв, як виняток… Але Іван Овдійович любив порядок і винятків не визнавав.

— Як гадаєте, Іване Овдійовичу, — спитав Синцов, надіваючи гімнастерку, — підполковник з нагоди зустрічі фляжку поставить?

— Аякже. Він ще вдень дзвонив, щоб підготували.

— Це добре, — сказав Синцов. — А то я вже подумав, що у вас сухий закон. Удень в батальйоні й натяку не було.

— А він удень забороняє всьому полку, — схвально мовив Іван Овдійович. — Дозволяє тільки ввечері, після всього…

Штаб полку розмістився за тильним схилом пагорба, у веселому, молодому й густому сосновому лісочку. Тут, як і скрізь у полку, відчувались ті незвичайні чистота й порядок, що бувають лише тоді, коли війська надовго стають в оборону.

До лісочка з виярку підходила всього лише одна автомобільна колія, зайвих