Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

коли їй раптом здавалося, що він необережний. А потім, після того як місяць не бачились, раптом сказала спокійно: коли так вийшло, родитиму!

І коли він став винуватити себе й виправдуватись, що не вберіг її, вона тільки похитала головою: «Який же ти дурненький, навіть не розумієш, яка я тобі вдячна за це! Хочу бути жінкою, як усі… Невже ти цього не розумієш?» І потім уночі, яку їм пощастило провести разом, бо все склалося добре — один з двох сусідів Синцова по землянці поїхав на передову, а другий пішов ночувати в інше місце, — до ранку шепотіла йому дурниці: «Я ж ніжна, я ж добра, я жінка», — наче він не знав цього, що вона жінка і що вона ніжна і добра. Шепотіла йому на вухо, як щось найпотаємніше: «Я тепер, як дізналась, більше ні крапелинки горілки не вип’ю, ні одної цигарки в житті не скурю. Ти що думаєш, я не помічаю, який голос у мене став сиплий, яка груба я стала, як матюкнутись можу?»

А потім сказала, відповідаючи на те запитання, що було в неї в душі від самого початку: «Народжу, виняньчу і мамі залишу, а сама до тебе повернуся!» — «Народи спершу, — сказав Синцов. — Може, й війна вже закінчиться». — «Не закінчиться, — мовила вона. — А я себе знаю, я не зможу, щоб ти тут, а я там. Коли б ми обоє опинилися там — інша річ…» — «Навіщо дурниці молоти, — розсердився він. — Як це ми можемо обоє там опинитися? А ти тепер можеш. Хто ж від немовляти йде на фронт? Про це в жодному законі не сказано». — «Мовчав би краще, що сказано, чого не сказано», — розгнівалась вона.

І він зрозумів, що це про його руку. І ще зрозумів, що вона так стомилась од війни, що була б щаслива, якби він зараз теж міг поїхати разом з нею. Але сказати цього не скаже та й про саму себе думає, що в неї лише відпустка з фронту.

Він довго не міг отямитись від несподіваного її ставлення до всього цього. Ніби враз сталося щось таке, що все в ній перевернуло догори дном. Досі вона ні за що не хотіла дитини, без упину твердила: не хочу! Говорила грубощі, згадуючи свою торішню поїздку до Ташкента, казала, що в тилу тепер жінок хоч греблю гати, а чоловіків можна на пальцях полічити: «Як же ти хочеш, щоб я від тебе відлипла! Гадаєш, що між нами немає таких бідолашних, котрі мріють бодай тут, на фронті, жінкою бути? Тут хоч хто-небудь на неї подивиться. А там і подивитись нікому!» Говорила про те ж саме, про що сьогодні почав розмову Ільїн, згадавши своїх сестер.

Коли в червні минулого року повернулась після тифу, після госпіталю й чотиримісячного життя в тилу, худюща й коротко підстрижена, і сиділа, не випускаючи самокрутки, і говорила якось інакше, ніж колись, грубіше, одвертіше, з надривом, щоб не показати своєї слабкості, йому здалося, ніби вся вона незагоєна рана, а на рані струп.

Тут, на фронті, надивилась на людське горе, притерпілась, звикла. А там, у тилу, не могла знести того, як тяжко живуть люди. Жаліла їх, лютувала, що не може допомогти, і тому грубила. Йому — першому.

Гнівалась, що бачаться вони дуже зрідка: то їй у нього не можна лишитись, то йому до неї не можна приїхати.

І хоч вона робила для цього все, що могла, все одно жили, як у різних містах. Без того, щоб не забути про інших, на фронті щастя нема. Навіть на одну ніч. На франті щастя завжди коротке, завжди заплющивши очі на все інше, бо в багатьох і цього немає! А решту часу доводиться думати, що вам можна і чого не можна, коли хочете лишитися людьми перед усіма.

Якось, злякавшись, що завагітніла, вона наговорила на себе, що це буде втеча з війни, і ще бозна-чого… І не можна було її переконати, поки сама не зрозуміла, що все минулось. А коли зрозуміла, стомлено й гірко, крізь сльози, шепотіла йому: «Це, мабуть, мені мій тиф допоміг, що нічого не вийшло. Така дохляча стала, що тепер взагалі народити не зможу».

Але згодом все одно не забувала про це й нагадувала йому. Казала сердито: «Ти що, хочеш мене з війни прогнати?»

А йому часом і справді хотілося прогнати її з війни.

Щоб тільки вона боялась за нього, а він за неї — не боявся.

Коли він починав розмову про дитину, вона гнівно уривала: «Мовчи! Якщо не зможу народити, візьмемо після війни на виховання». Або, згадавши, що може, ще знайдеться його дочка, починала пояснювати, якою вона стане доброю мачухою. «Тобі свою дитину треба мати», — заперечував він. «Треба, треба, звісно, — раптом згоджувалась воїна. — Нехай тільки війна скінчиться. Житимемо десь разом і щоночі старатимемося».

Лютуючи на війну, навмисне дратувала його своєю грубістю. Але ніжність, бувало, світилася крізь цю грубість з такою силою, що він кохав її за це, здається, ще більше. «Досить смалити, годі, покинь!» — лаяв він її, дивлячись, як вона знов і знав слинить свої самокрутки. «Покину… Як тільки війна скінчиться, наступного ж дня покину. А хочеш, у той самий день покину?!» — казала вона затягуючись. «Димом від тебе тхне». — «Не цілуй, коли гидко». — «Та ні, мені не гидко. Але ти покинь, на кого ти схожа! Покинь, благаю. В тебе ж…» — «Не перелічуй моїх хвороб, набридло! Сама знаю, що гнилятина! Покинь мене к бісу, навіщо тобі така дохла!» — сердилась вона.

Сердилась і сміялась над своїми власними словами, над власного злістю та все цмолила свої самокрутки.

А бувало, раптом говорила: «Ну яке з нас подружжя? Ми з тобою тільки так, приходимо одне до одного…»

Її мучила неприродність становища жінки на війні.

Вона знала, що він покохав і кохає її таку, якою зробила її війна, але все одно хотіла стати знову просто жінкою: взяти й народити йому й собі дитину. І чим більше одрікалась від цього, як від неможливого, і чим більше старалась, щоб цього не було, тим