Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

— Виходить, ти німецьку знаєш? — спитав Синцов. — Чому ж ти приховував досі?

— Хіба це називається знаю? Просто поцікавився, чи можу прочитати. Там у нас, у Балашові, багато німців Поволжя жило, а я в педучилищі разом з ними вчишся.

Прислухався до їхньої мови…

У цьому був увесь Ільїн, весь його характер. Рибочкін, той, знаючи п’ятдесят слів, уже й полонених перекладати брався. А Ільїн — ні! Знав куди більше за Рибочкіна, але про це ніколи не казав. Не хотів червоніти, що не досить добре знає мову, ні перед німцями, ні перед своїми.

А нишком читав німецькі документи, перевіряв свої знання.

— Як, поки ми з тобою не бачились, у німецькій мові далі просунувся? — згадавши це, спитав Синцов.

— Ніх зо гут, — сказав Ільїн, — абер айн бісхен бессер, альс ін дер альтен цайт нах Сталінград! — сказав досить жваво й сам засміявся од цієї жвавості. — В Німеччину ввійдемо — знадобиться. Відтоді, як знов мене доля звела з Завалишиним, потроху вчуся в нього, знаходимо час.

— Замість чого, замість сну, чи що? — всміхнувся Синцов.

Ільїн кивнув. Можна було й не питати. Замість сну, звісно. Замість чого ж іще можуть знайти час командир полку і замполіт? На цих посадах у порядних людей вільного часу обмаль.

Згадавши Завалишина, Ільїн сказав, що замполіта знову мало не відкликали в сьомий відділ Політуправління фронту, як тоді, після Сталінграда. Насилу відкараскався.

Цієї новини про Завалишина Синцов іще не знав. Тоді, після капітуляції німців, Завалишина на два місяці брали для роботи з полоненими, але він домігся повернення в стрій. І вийшло навіть, що з підвищенням. Пішов у сьомий відділ з замполітів батальйону, а повернувся замполітом полку.

— Потерпав, що заберуть його в мене, — сказав Ільїн про Завалишина, як про щось власне, чого забрати в людини аж ніяк не можна. — Намагаюсь ні до кого не ставитись надто прихильно, а до нього ставлюсь.

Що Ільїн намагається ні до кого не ставитись надто прихильно, Синцов уже помітив. У своїй ролі офіцера оперативного відділу він досить часто бував у різних частинах, у різних командирів і вмів відрізнити показну афектацію, якою втішають слабких і неспостережливих начальників, — усі оті наспіх гаркнуті: «єсть», «зрозуміло», «буде зроблено», — від тієї справжньої напруженості, що з’являється в підлеглих у спілкуванні із справді строгим командиром, що тонко знає своє діло.

У Ільїна в полку не просто виструнчувались. У нього робили те, що їм наказували. І двічі тих самих розпоряджень не звикли ні повторювати, ні вислуховувати. Це відчувалося і в поведінці самого Ільїна, і в поведінці підлеглих йому людей, навіть і (в тому, як зараз коновод, узявши дистанцію двадцять кроків, за всю дорогу так і не порушив її. «А літ тобі двадцять чотири…» — подумав Синцов про Ільїна і раптом спитав:

— Скільки зараз сестрам?

— Старшій — дев’ятнадцять, середній — сімнадцять, молодшій — шістнадцять. Сестри в мене вродливі. Я в батька вдався, а вони в матір. Тільки боюсь, женихів війна забере. Після такої війни всіх трьох сестер заміж не віддаси.

— Еге ж, навряд, — погодився Синцов.

— А моїй матері знаєш скільки зараз? — сказав Ільїн. — Сорок три роки. Вона мене в дев’ятнадцять років народила. А в тридцять п’ять удовою зосталась. У сорок першому мені на військову службу в Тирасполь листа прислала — просила мого благословення вдруге заміж вийти.

— Що означає — благословення? — спитав Синцов.

— Коли б дав їй зрозуміти, що я проти, не вийшла б.

— Благословив?

— Звичайно. Їй усього сорок було. І чоловіка того знав… У травні своїй матері щастя в новому шлюбі побажав, а у вересні, коли написав їй, що вийшли з оточення, відповідь одержав: «Спасибі, хоч ти знайшовся. А Федір Іванович загинув, похоронна прийшла». В тридцять дев’ятому, коли я на військову службу йшов, була ще молода й гарна. Відтоді не бачив її. Хоч у Сталінграді близько від неї були. Двісті верст.

— Не казав мені тоді.

— Навіщо марно душу ятрити? Хто б мені тоді відпустку дав? Написав минулого тижня старшій сестрі, вона працює на пошті: коли по закону не беруть, добровільно йди в армію, зв’язківцем. Приїдеш на фронт — заміж віддам. Тільки тут і можна… Чого смієшся? Думаєш, мало таких, котрі за цим на фронт пориваються?

І нічого поганого не бачу, якщо при всьому тому служать чесно.

— Послухай, Миколо. Невже в тебе й справді так-таки на фронті нічого й не було?

— Що було, те сплило, — сказав Ільїн. — А зараз нема й не було, з минулого літа, як знову воювати почали.

А ти так і хотів — дочку? Чи сина?

— Вона хотіла дочку.

— Чому дочку?

— Не знаю, — знизав плечима Синцов. — Не казала чому.

— А по-моєму, краще сина, — мовив Ільїн. — Жінок і так після війни більше ніж треба зостанеться.

Сказав і сам усміхнувся своїм словам.

— За звичкою все війною міряємо, щоб чоловіків більше було… А на той час, коли ваша дочка виросте, все так на так буде, як до війни…

Синцов нічого не відповів, лише кивнув головою у відповідь і згадав, як вони з Танею прощалися коло армійської автомайстерні. Звідти за годину чи за дві мав іти грузовик у Москву по запчастини. Її обіцяли взяти в кабіну, але Синцов не міг чекати, поки вона поїде, йому треба було повертатися до своїх обов’язків. Вона лишилась чекати вантажної машини, а він сів у віліс і поїхав. Вона хотіла дочку, а йому було однаково — хто буде, тільки б сама була здорова. Він непокоївся за неї, а найбільше, коли вона стала затягуватись, щоб не помітили, що вагітна.

Дивно все це було: як — вона спершу ні за що не хотіла й сердилась на нього,