Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

мене в караульне приміщення, наказує здати наган і садовить мене тут же, в кутку, під охороною червоноармійця.

Сиджу годину, сиджу дві. Приходить комендант, відмикає стіл, повертає наган: «Ідіть». — «Куди»? — «Наказано віддати вам зброю й сказати, щоб ішли до себе в оперативний відділ». А через місяць у черговому списку серед інших і мені орден. Сам Бойко подання про нагороду написав.

— Попросив пробачення цим орденом, — буркнув Ільїн.

— Вважаю так. Інших перепрошень від цього не чув.

— Виходить, у вас обставини теж бувають лихі, — зауважив Ільїн. — Про начальника штабу, я чув, командир дивізії казав, що з перцем.

— Хоч із перцем, але з серцем. Словом, сильний начальник штабу. Справедливий і працьовитий. І дужий, як віл. Це теж важливо. І молодий. Старший од мене тільки на три роки. З дев’ятого. В тридцять п’ять років генерал.

— Оце рвонув! — з якоюсь радісною заздрістю мовив Ільїн, мабуть, подумавши зараз про самого себе і про те, коли та як він зможе стати генералом.

Вони все ще їхали поруч, грива до гриви. Синцов скоса поглядав на Ільїна, непоказного, худорлявенького, довгоносого, що міцно сидів на своєму кряжистому гнідому жеребці, про якого вранці сказав, що взяв його в розвідників. Як вони йому не замотували морду, все одно жеребець іржав — непридатний був для розвідки!

А тепер Синцов подумав, що Ільїн вибрав собі цього коня, видно, ще й за його зріст: сам собі здається вищим, коли сидить на ньому. Ще й досі переживає, що ростом не вдався.

Він дивився на Ільїна й думав, що вони не так і довго прослужили разом. Прийшов у батальйон після госпіталю, дев’ятого січня ввечері, напередодні наступу, а здав Ільїну батальйон після свого поранення, другого лютого вранці. Все знайомство — двадцять п’ять діб. Але за ті двадцять п’ять діб дізнався про Ільїна чимало.

Найбільше запам’яталась перша щира розмова, коли Ільїн розповів, чому, відчуваючи в собі військове покликання, не вступив після семирічки до військової школи. Саме тієї весни помер його батько, і йому вже не можна було поїхати до іншого міста, залишити матір з трьома молодшими сестрами. Довелося вступити там же, в себе в районному центрі, до педучилища, а вечорами підробляти на сім’ю. Та коли закінчив і почав учителювати, все одно знав, що через три роки, як тільки призвуть до. армії, він залишиться в ній назавжди. І життя саме поспішило назустріч: у серпні тридцять дев’ятого вийшов закон призивати не в двадцять два, а в дев’ятнадцять, і Ільїн пішов до армії, і застала його війна під Тирасполем старшим сержантом, писарем у штабі дивізії. А далі вже сама війна не давала гаяти часу.

Йшла велика війна, а маленький Ільїн пер і пер на ній уперед. Замінивши вбитого, явочним порядком з писарів став начальником штабу батальйону, раніше, ніж дістав звання лейтенанта. Згодом замінив пораненого Синцова на батальйоні. І також, як і перед тим, спершу тільки виконував обов’язки, а потім затвердили: після молодшого лейтенанта зразу дали старшого, сягнувши через одне подання, що десь залежалось. Курську дуту зустрів комбатом. У перший день боїв пропустив через себе німецькі танки, а піхоти не пропустив. Як не повертались, як не утюжили, а не виліз і не побіг, лишився. І коли знову посунула німецька піхота, знов: по піхоті — вогонь!

І гак чотири рази. До ночі, поки не приповзли з полку з наказом: якщо живі — відійти.

Про це потім писали і в армійській, і в фронтовій газетах. І в батальйоні дали Героя зразу чотирьом: трьом мертвим і одному живому — Ільїну. Зразу і Героя, й капітана. А через три місяці Туманян узяв його до себе в заступники по стройовій. А потім, узимку, лишився за командира полку замість Туманила — майор! А в останньому, травневому наказі — підполковник.

Ішов хутко, але навряд чи йому щось дали більше того, що заслуговував. Звичайно, те, що Герой, певну роль відіграло, коли висували. Але ж на війні як? Коли сам по собі Герой, а як командир слабкий, то лише за те, що Герой, тепер просувати не стануть. Покарати — іноді замисляться. А просувати — ні! Собі дорожче.

Синцов думав про Ільїна не заздрячи. Таке він пройшов за війну, що не шкода для нього ні полку, ні звання підполковника, ні Зірки на груди. Все дали, і правильно зробили. Як у чомусь і пощастило на війні Ільїну, то в одному: що не тільки живий, але й ні разу не поранений. За всю війну жодного разу ні на що, крім війни, часу не гаяв. Ні на переформування, ні на тилові сидіння, ні на госпіталі. Так і пройшов усі три роки без подряпини, не те що ти. Тьху, щоб не наврочити!

Війна йде. І люди на ній або вмирають, або ростуть, як ось Ільїн. «Хоч буває й так, що війна йде, а люди на ній стоять. Вона їх за собою вперед тягне, а вони все одно потилицею вперед, а поглядом назад, у минуле», — усміхнувшись, подумав Синцов і раптом спитав:

— Двадцять п’ять іще не стукнуло?

— Як для кого, — сказав Ільїн. — Інші вважають: якщо з дев’ятнадцятого року — двадцять п’ять. А я для себе поки що лічу — двадцять чотири. Хочу ще п’ять місяців молодим пожити!

Він усміхнувся, але за сказаним відчувалося щось серйозне. Мабуть, вів сам собі лік, що він устиг і чого ще не встиг. А може, й ревниво міркував: чи нема в їхній армії командира полку ще молодшого, ніж він? Хоч тепер, здається, такого не було. Був один у 202-й дивізії, та вбили взимку, в тих зимових боях на Слюдянці. «Ціну собі добре знає», — подумав Синцов і згадав один випадок у Сталінграді, здавалося б, незначний, але він багато чого відкрив йому в Ільїні.

Якось уже під кінець боїв, коли вони зайняли для КП підвал, де раніше був штаб німецької дивізії, він увійшов туди й почув, як Ільїн читає вголос сам собі один з тих паперів, які лишались після німців скрізь: і на столах, і під столами.