Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

вензелів довкола не було наїжджено. В лісочку протоптали тільки потрібні стежки, а щілини коло штабних землянок і наметів були обкладені дерном.

— Як, сухо тут? — спитав Синцов, ідучи разом з Іваном Овдійовичем по схилу від джерельця, до якого ходили вмиватись.

— Не скрізь, мабуть. Але вогкувато. Чи то весна така, чи в них завжди так, хто їх знає, — сказав Іван Овдійович про Могильовщину, ніби ця земля була бозна-яка далека від його звичок та розуміння.

Будиночок командира полку, де Синцов побував перед тим, як іти вмиватись, однією стіною врізався в схил пагорба, а трьома виходив назовні. Були в ньому і двері, й двоє вікон, як у справжньому будинку, а всі колоди — по-теслярському нумеровані.

— Невже за собою возите? — спитав Синцов у Івана Овдійовича. — Сапери понумерували?

— Та ні, зруб отут, недалечко, в лісі знайшли, коли позицію займали. Видно, ще до війни господарі хату розібрали і на нове місце перевезли. А підполковник побачив.

Синцов увійшов у будиночок, а Іван Овдійович не пішов, лишився надворі. Синцов знав цю його звичку: поки виконував, що наказано, чи те, що вимагали обов’язки, — охоче розмовляв і навіть міг здатися балакучою людиною.

Але, виконавши свій обов’язок, зразу ж зникав, а коли не було куди йти, замовкав, мовби його тут і не було, аж до наступного наказу.

Ільїна в будиночку він не застав. Той, як тільки приїхали, зразу ж пішов до штабу.

Обабіч дверей, під вікнами, стояли два столи на хрестовинах, один менший, а другий більший, і біля них — по дві лави. На великому столі — вечеря, прикрита газетами.

Другу половину будинку відділили перегородкою, збитою з чистеньких обаполків, там стояли два застелені тапчани. «З ким він тут живе, з замполітом?» — подумав Синцов про Ільїна. І, обернувшись, побачив Завалишина, що саме входив до будиночка, він так розповнів за цей рік, що його важко було впізнати.

— Ільїн зараз прийде, — сказав Завалишин після того, як вони обнялись. — Затримався, щоб потім уже нікуди не йти.

— Зрозуміло. — Синцов дивився на Завалишина й усміхався від несподіванки, від зміни, що з ним сталася.

Від одних людей можна чекати, що вони зміняться, а інші, здається, назавжди повинні лишитися такими, якими ти їх запам’ятав. Саме такою людиною лишався в пам’яті Синцова Завалишин.

Але він змінився, та ще й як! Навіть його округлі окуляри., що раніше, на худорлявому обличчі, здавалися великими, тепер, на опасистому, видавалися маленькими.

— Чого смієшся? — Завалишин осміхнувся, але й усмішка в нього теж була не така, як раніше: колись, на худющому обличчі, вона була жвава й сором’язлива, а зараз, на округлому, — повільна.

— Признатись, не чекав, тим паче від такої неспокійної людини, як ти, — сказав Синцов.

— Сам не чекав, — усміхнувся Завалишин. — Заспокоївся після Сталінграда, що перемога буде за нами, і ось маєш результат… їздив минулого місяця в армійський госпіталь, — промовив він уже серйозно. — Один каже: серце погано качає. Другий каже: обмін речовин. Третій взагалі нісенітницю плете: треба на обстеження класти… Загадка природи: ходжу стільки ж, їм і сплю стільки ж, працюю більше, психую не менше, а наслідок — як бачиш.

— А може, таки серце?

— Все можливо, — згодився Завалишин. — А може, сама природа так запроектувала: половину війни продержати мене худющим, як неукомплектовану частину, а потім довести до комплекту. Ті, з ким разом живу, вже перестали помічати. Ільїн не розповідав тобі, як мене мало не загарбали від нього для верзякання з фріцами?

— Розповідав.

— А знаєш, як я відкараскався? Коли рапорт по-команді подав, що не хочу, — мене зразу у фронт, до самого товариша Львова. З’явився, раб божий, стою перед ним. «Чому відмовляєтесь іти в сьомий відділ? Важливість цієї роботи розумієте?» — «Так точно, розумію». — «Мовою володієте?» — «Так точно, володію». — «То в чому ж справа? Які мотиви?» Відповідаю: «Прошу залишити мене на передовій. Інших мотивів нема». Він мені на це з іронією: «Не така вже це передова, якщо ви замполіт полку!» — «А от у цьому я вже не винен, — кажу. — На війну пішов рядовим і, щоб присвоїли мені звання, прохань не подавав. Якщо вважаєте, що опинився далеко від передової, готовий повернутись до того, з чого почав».

— Так і сказав?

— Слово в слово. Так образився на нього, що в ту хвилину все було байдуже.

— А що ж він?

— Сказав після цього одне тільки слово: «Ідіть». Я через ліве плече кругом, у двері, — і в полк! Я вже згодом дізнався, врятував себе лише тим, що розлютився. В нього, виявляється, слабка струнка: полюбляє відсилати на передову. І вважає: хто перед ним тремтить, той цього боїться. А я, навпаки, голос підняв! Навіть потім, коли приїздив, давав нам тут хлосту, все-таки не зняв мене. Лише для перевірки потяг за собою на передній край. Божевільний чоловік! Як йому тільки досі голови не одірвало!

Синцов слухав Завалишина і розумів, що він змінився тільки зовні. Він змужнів на війні, і в ньому зникла колишня лагідність. Зникла разом з тією колишньою жвавою і сором’язливою усмішкою, яку вже нелегко уявити на його обличчі.

— А коли по щирості, чому ти, знаючи мову, не захотів стати працівником сьомого відділу?

Запитуючи вголос Завалишина, Синцов мовчки запитував і самого себе: чому захотілося сюди, в полк? Хіба тобі погано там, де ти є?

— Воно, бачиш як, — сказав Завалишин. — Щодо мови. Німецька мова для мене — мова дитинства, мова наївної й доброї книжки з малюнками, за якою вчила мене мама ще до школи. І хоч у мене мати росіянка, але тому, що ми жили вдвох і вона змалку вчила мене німецької мови, для мене це не тільки мова дитинства, але й мова мами, котра потім померла з голоду там же, в Ленінграді, бо я не зміг вивезти її звідти, а не зміг її вивезти тому, що був у той час на війні, а був на війні тому,