Анатолій Іванович Сахно - Соло бунтівного полковника. Вершина

до тями не прийшла. Тарас натягнув свої штани, накрив тіло Софії сорочкою, підкинув ще дров, хоч у хижі було вже парко й душно.

Злива припинилася. Розвиднилося. Визирнуло сонце…

…Софія прокинулася. Вона підвелася, подивилася на свої оголені крижі, на Тараса, одягла блузку, спідницю й вийшла з хижі. На її тілі не було жодних слідів насилля. Вона не опиралася. Тарас її взяв непритомну. Принаймні вона нічого не відчувала й не пам’ятає. Можливо, він думав, що вона не пручається, бо хоче його? Та ні, Тарас за нею давно упадає і просто використав нагоду — скористався з її стану.

Що скажуть батьки? Що скажуть люди? Поголос… Це страшніше за віспу, малярію, сухоти, страшніше за пожежі, повені, війни. О, жителі карпатського краю — люди особливі. Поголос — це вирок, це кінець життя.

Не буде поголосу. Бо про те, що сталося, не повинна знати найголовніша людина її життя — Лесь Косовський. Її кохання, її потаємна мрія.

Ніхто нічого не повинен знати.

— Я тебе врятував, — це Тарас. Він ішов позаду, несучи кошика з грибами, який був зараз таким недоречним. — Ти сама цього хотіла. Я тебе питав, ти вся аж тремтіла. Я подумав, ти мене теж хочеш. Я ж тебе так кохаю! Ти знаєш. І ти казала, що любиш мене.

— Я казала, що люблю? Тебе? — Софія зупинилася. — А й може, — задумливо мовила вона.

Ні, ніхто, ніхто, ніхто не повинен знати, що сталося…»

8

На двох солідних мужчин, що прогулювалися в осінню негоду під парасольками серед високих дерев, ніхто уваги не звертав. Бо в цей час там майже нікого не було. Поодинокі перехожі підтюпцем кудись поспішали вимощеними бруківкою алейками, загортаючись у плащі чи затуляючись від вітру парасольками. Лише з величезного літнього кафе, над яким напнута, наче намет, гумова чи брезентова халабуда, і яке, мабуть, працювало останні дні перед тим, як закритися на зиму, долітало гупання низькочастотних динаміків і верещання молоді.

— Ти зміг би бути отам, серед десятків, сотень тих, хто під музику в єдиному ритмі хитається, піднісши руки вгору, чи верещить, імітуючи екстаз, задоволення, ейфорію? Коли навколо такі, як ти, і ти один із тисячі прагнеш бути схожим на них? Бути в тому залі з ними? — запитав Зорій.

— Ні, ніколи! — категорично відповів Яруга. — У крайньому разі міг би бути на сцені, грати музику, під яку той натовп гарцює. А там, серед тієї маси — ніколи. Там сірість і нікчемність. Чому їм подобається бути в натовпі, захоплюватися тими, які на сцені б’ються в екстазі, як, до речі, й ті, хто в залі? Бо ці нулі більше нічого не вміють. Вони не можуть зійти на сцену, їхня доля — стадо і мавпування… У залі вони всі однакові — сірі.

— А ти?

— Я не сірий. Я завжди на сцені. Як і в житті…

Зорій і Яруга могли відверто говорити, не боячись, що їх тут може хтось підслухати. Саме цього їм дуже не хотілося б.

— Я довго думав, — почав Зорій. — І не тільки над проблемою і шляхами її розв’язання. Я довго сумнівався в тому, втягувати тебе в цю колотнечу чи ні. І дійшов висновку: якби я міг сам зробити те, що задумав, тебе б не чіпав. Але коли нарешті мої плани викристалізувалися, відшліфувались, я більше не сумніваюся — мені потрібна допомога. Сам я цієї ноші не осилю.

Богдан замовк, наче востаннє ще додумував якусь думу. Яруга теж ішов мовчки. Він відчував серйозність моменту й те, як нелегко цієї миті його старшому товаришеві. Навіть одна якась недоречна репліка може все зруйнувати.

— Слухай, Вітю, уважно, — так Зорій звертався до Яруги в хвилини найбільшої довіри й відвертості. — Попереджаю: деякі деталі й висновки у мене самого ще не готові. Сподіваюся, що в процесі нашої розмови, а потім і співпраці усі прогалини, яких ще вистачає в ланцюгу моєї логіки, ми заповнимо разом.

Я сам не святий, у мене багато вад, нагрішив я за свій вік чималенько — каюся. Тацит говорив, що доки будуть на землі люди, будуть і пороки. Але такого неподобства, такого розгулу розбою, який вчиняє нинішня українська влада, ще не було з часів, які можемо свідомо згадати й оцінити. Та й у книжках не знайдеш, щоб щось таке відбувалося хоч коли-небудь в Україні.

Візьмімо хоч би й нас: державний орган, що має захищати безпеку України, хоч і формально, але існує, а самої держави — немає. Немає жодної структури, яка б реально захистила громадянина. Ні суду, ні правди. Куди не глянь — хабарництво й чиновницька сваволя.

Для мене найтяжчим зізнанням самому собі стало те, що я вже чітко знаю: служити в цій правоохоронній структурі віртуальної держави не хочу. І не буду. І ось у мене визрів план — спробувати щось кардинально змінити в нашій країні. Я відчуваю в собі сили й бачу перед собою не лише перші кроки, що дадуть змогу щось підмарафетити в державі. Мені здається… Ні, я твердо знаю, що треба робити. І найсильніший подразник до дії — те, що моє ставлення до влади, до української еліти й узагалі до всіх людей змішується зі вселенським соромом. Соромом за правителів, за колег кадебістів, за народ український, що звик, прилаштувався жити бидлом, зігнувшись до землі під вагою свого хлопського непотребства.

— Ну, не знаю… Вам соромно за правителів, мені соромно, інші люди теж до влади ставляться не дуже-то прихильно. А чому ж, знаючи про це, багато хто преться у владу?

— А ти, Вікторе, подивися, хто ті люди? Вони лізуть нагору, розштовхуючи інших,