Анатолій Іванович Сахно - Соло бунтівного полковника. Вершина

скидаючи донизу тих, хто вже майже добрався до вершини, пнучись з останнього, позбуваючись усього людського, людяного, не звертаючи уваги на оточення й надто на тих, хто вже залишився знизу.

І ось воно видряпалося на самісіньку гору, почало з самовдоволеною пикою керувати. Аж тут з’ясовується, що до влади дорвалася найжалюгідніша нікчема. В Україні майже 50 мільйонів населення. Серед українців — тисячі розумних, порядних, чесних людей, грамотних політиків, високих професіоналів. А у владі — лише покидьки й негідники. Чому?

— Мабуть, тому, що чесна людина у владу прорватися не може.

— Однозначно. Не може, бо не здатна на підлість, підступність, жадобу і злочини, навіть убивства, що не виключається в нашому політикумі. І ще: чесна людина у владу йти не хоче, бо ж бачить, що там робиться, і те все для чесної людини — неприйнятне.

— Це тільки в нас так?

— Ні, це закони влади, які діють у всьому світі. А в Україні вони гіпертрофовані.

— Але ж у кожної людини має бути своя, індивідуальна вершина, до якої вона прагне, тягнеться і врешті-решт досягає її. Не обов’язково це — владна вершина.

— Не всі люди, але багато хто досягає своєї Говерли в житті. У кожного вона різна. Це — як у горах: здалеку вершини здаються різновисокими, якими насправді є. Але коли окрема людина стоїть біля підніжжя своєї гори, перед нею — лише особиста вершина. Інших вершин, які поруч, ця людина не помічає. А якщо й бачить, то її ставлення до них — як до чужого щастя. Чи горя. Ми ж з тобою зараз говоримо про найвищу владну вершину в нашій державі.

— Богдане Даниловичу, а ми? Плануючи щось на зразок перевороту, чи ми самі не стаємо тими самими, хто пнеться на вершину влади?

— Ну, по-перше, ми з тобою особисто нікуди не пнемося. А по-друге… — Зорій зробив паузу, наче передихнув перед тим, як сказати щось дуже важливе, можливо, найважливіше з того, про що сьогодні вже говорив. — Ти знаєш, спочатку в мене було одне-єдине бажання — прожити якомога довше, щоб побачити, до чого дійде Україна років через десять-двадцять. З її нинішніми й майбутніми «реформами», розкраданням народних багатств і знущанням над простими (а їх більшість) людьми. До якого берега пристане Україна, що її чекає? Чи буде в тому майбутньому хоч якась дрібка щастя й радості для українців? Але я швидко відкинув цю позицію, вона неприйнятна в принципі. Чекати, доки все розвалиться? А тоді що? Як жити далі? Що скажемо своїм дітям і онукам? А що вони нам скажуть?

Тому я вирішив… — Богдан Данилович різко зупинився й усім корпусом повернувся до Яруги. — Треба міняти владу! Не одного-двох високих чи найвищих чиновників, а всю владу. Міняти сам принцип приходу до влади. Приходу до влади інших людей, з іншою психологією, з іншими підходами до управління, з іншим баченням української перспективи та способів її досягнення. Відчуваєш, як я сам говорю штампами? А інакше не можна. Не у визначеннях суть справи. Сіль того, що я пропоную, у простих і насправді страшних словах: фактично я пропоную вчинити державний переворот. І зробимо це ми з тобою. Удвох. Ти і я. І в ту мить, коли про наші плани дізнається ще хоч одна людина, вважай — нас уже немає серед живих.

У напівтемному осінньому парку, між старих, але доглянутих дерев, на опалому жовто-брудному листі стояли дві інтелігентного вигляду постаті: чоловіки дивилися одне одному в очі й про щось говорили. Довго стояли. Довго говорили…

Глава сьома
Адміністратор і фінансист
1

Зорій знову не спав. Безсоння вже давно стало його великою проблемою. Засинаючи увечері, навіть дуже пізно й у стані шаленої змореності, коли доводилося багато працювати, падаючи без сил у ліжко, Богдан знав, що не мине і двох годин, як він прокинеться. Прокинеться й довго не спатиме. У голові коїтиметься таке, що раніше змушувало його хвилюватися від того, що він не спить, аж до паніки…

Згодом Богдан Данилович звик до того, що не спить. Він призвичаївся і обернув цю ваду, ці незручності собі на добро. У довгі нічні години він мріяв, складав свої життєві плани, читав, а іноді просто лежав і мугикав якісь пісеньки. У ці ночі він просто жив. Бо хіба сон — то життя?

Ось і зараз полковник лежав у звичному безсонні й перебирав у пам’яті останню розмову з Яругою в парку.

Не все розказав полковник Зорій підполковникові Ярузі. Не все. І не просто чогось недоговорив, а збрехав. Відверто й нахабно. Бо не лише вони вдвох володіли небезпечною й навіть страшною таємницею, за яку їм як офіцерам і державним людям, що ходили й жили під присягою, світило покарання довічною неволею. Було ще дві людини, які мали знати те, про що говорили в парку два співробітники спецслужби. І саме цим людям Богдан Данилович Зорій доповість, що виконувати нелегке завдання далі він буде з підполковником Яругою.

А завдання в Богдана Даниловича було не просто складне. Воно було аж надто складне. А ще точніше — майже нездійсненне.

Чи знали про це ті, кому Богдан Данилович звітував? Звітував про кожен свій крок, про здійснені й плановані заходи.

Був у цих постійних звітах один парадокс. Звітів Богдана Даниловича ті двоє зовсім не вимагали. Вони керували всіма діями Зорія щодня, щогодини, щохвилини. І навіть ті двоє знали аж ніяк не про всі плани полковника.