В'ячеслав Васильченко - Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

хочу попросити: якщо довідаєтеся що-небудь цікаве, зв’яжіться. Я обов'язково віддячу.

— Та немає проблем! — вибухнув посмішкою. — Зробимо. Мені це теж цікаво.

— А як вас звати? — Лисиця тільки зараз зрозумів, що не знає імені пузаня.

— Єгор, — відповів якось невдоволено. — Хоча всі називають Жорик. А дружина, коли гнівається, скорочено — Жор. Поїсти, знаєте, люблю. Оленка, пасія моя, так та — Жорж. Ця штучка романтична…

— Дуже приємно, Жорику. То я можу на вас розраховувати?

— Без варіантів. Знаєте, по-моєму, там усе непросто. Ой, як непросто. От дивіться…

І Жорик почав викладати факти, думані-передумані Лисицею не раз. Але професор терпляче слухав, даючи співрозмовникові відчути значущість — і його, і викладених міркувань. Це вдалося відразу. Гореницький демосфен викручувався щосили, намагаючись довести столичному «журналістові», що, звернувшись до нього, той зробив правильний вибір. Головне — гідний.

Богдан відчував задоволення від цієї знахідки. Виходить, недаремно зважився на цей вечірній променад. Окрім дихання цілющим повітрям, у Гореничах знайшов, як зараз здавалося, надійні очі й вуха.

Фрагмент однієї зі статей Володимира Ярчука:

«Як вважається, стати лікантропом можна шляхом використання магії (коли перевертня проклинають), після укусу іншого перевертня або генетично (в результаті народження від хворого на лікантропію). Для двох останніх випадків характерна невиліковність. Однак часто ознаки лікантропії виявляються не відразу. Захворювання може „спати“ в людині дуже довго й показати себе в якихось несподіваних, незвичних умовах (сонячне затемнення, парад планет, смертельна небезпека тощо). Такий перевертень починає демонструвати надзвичайну агресивність, жорстокість. Він раптово спалахує гнівом, хворобливо реагує на різкі звуки, втрачає сон, починає багато їсти, невідомо через що турбується, стає підозріливим, показує інші ознаки неприродної поведінки. Люди-вовки не хворіють, не піддаються старінню, їхні рани заживають дуже швидко. Щоб убити такого перевертня, треба пошкодити серце або мозок (відрубання голови, тяжке поранення в груди, задушення та інші способи, що призводять до кисневого голодування). Повір'я розповідають про страх лікантропів перед сріблом.

Нещодавнє відкриття генетичного „синдрому лікантропії“, звісно, досить серйозно руйнує весь той містичний ореол, таємничий шарм, який витворився в легендах упродовж багатьох століть. Однак людина, одвічний невиправний романтик, досі вірить у те, що таємничі люди-вовки й нині можуть переслідувати свою жертву в опівнічному лісі, осяяному місяцем у повні.

На захист людей від вовкулаків ставали „ярчуки“ — особливі собаки, що мали дуже велику силу й вовчі зуби. Формула їхньої появи жорстока: коли самиця наведе цуценят, треба її і всіх їх перебити, залишивши всього одну самку з новонароджених. І робити так цілих дев'ять поколінь. І лише дев'ята самка наведе ярчуків…»

12

Лисиця під’їжджав до Києва. Праворуч пропливав поворот до «Чайки».[10] На зупинці «голосували» чоловік і жінка, але не підбирав (послухався внутрішнього голосу). Та й список добрих справ на сьогодні заповнений. Від серця відлягло.

Залунала шедевральна «Весна». На дисплеї з’явилося «Дарина». Внутрішньо затремтівши, зупинив авто й натиснув на «зелену трубку»:

— Алло.

— Добрий вечір. Це Дарина, — голос звучав бажаною мелодією.

— На екрані так і написано, — намагався стримувати емоції.

— Чудово! Який правильний у вас екран. Я… — дівчина на мить замовкла, немов набирала повітря, щоб сказати впевнено, — хотіла б з вами поговорити.

— Де й коли? — Навіть не поцікавився, про що. Розумів: про важливе. Інакше б не подзвонила. Хоча… Це ж жінка… Можливе все…

— Завтра. Знову біля «Новуса». Годині о вісімнадцятій.

— Чесно кажучи, не знаю, — тремтіння посилювалося. — Думаю, не зможу.

— Шкода… — Розчарованість кількаметровим цунамі накотилася на крихітний острівець. Без попередження синоптиків.

— Зате можу прямо зараз.

— Ви серйозно? — Цунамі, щойно перейшовши прибій, умить передумало й подалося назад. До океану.

— Цілком. Якщо ви, звичайно, не заперечуєте.

— Я… я… — у Дарини, схоже, трапився збій програмного забезпечення. Або забула решту слів. Чи від збурення заговорила по-німецьки, даючи згоду. Але професор усе ж вирішив переконатися:

— Dermaften ihr einverstandener?[11]

— Не зрозуміла? — таки згадала ще кілька слів.

— Мені здалося, що ви заговорили німецькою, — відповів, стримуючи посмішку. — Тому я теж перейшов на неї, поцікавившись, чи ви згодна?

— Адресу пам’ятаєте?

— Скиньте есемескою.

— Гаразд, — зраділа Дарина і з салону любої Асікс повернулася до Коцюбинського. Лисиця залишився. Замислився… Ця дівчина без дозволу застрибнула до серця, наче