Давид Гроссман - З ким би побігати

минулого тижня, ще посміялася з себе, а зараз кинулася до нього так, немов він міг очистити її від усього, — її старенький пухнастий ведмедик з одірваним вухом, з яким вона спала змалечку.

У замку заскреготав ключ, і Асаф кинувся на лаву. Поліцейський устиг помітити його метушливий стрибок, і Асаф одразу відчув себе винуватим. Разом з детективом до камери увійшла молода симпатична жінка у формі. Вона назвала своє ім’я — чи то Сигаль, чи то Сигаліт, Асаф не розібрав — і додала, що вона слідчий у справах неповнолітніх і хоче з ним поговорити. Потім спитала, чи не бажає він, аби хтось із родичів був присутній під час розмови, й Асаф перелякано скрикнув, що ні, не бажає.

— Ну тоді почнімо, — спокійно сказала слідчий.

Вона відкрила течку, поставила Асафу кілька загальних запитань, записала його відповіді, детально пояснила його права. Після кожної фрази вона якось силувано усміхалася, і Асаф подумав, що, мабуть, їй за інструкцією належить усміхатися злочинцям.

Нарешті вона запропонувала:

— Можливо, послухаємо спершу, що скаже Моті?

Поліцейський, на фізіономії якого ясно читалася якнайглибша огида до цих китайських церемоній, із шумом усівся по той бік столу, випростав ноги, сунув великі пальці під ремінь.

— Швидко! — гаркнув він. — Викладай! Постачальники, пушери. Обіг, товар, імена. Мені потрібна інформація, а не всяка херня, ясно?

Асаф поглянув на жінку. Він не зрозумів нічого.

— Відповідай, будь ласка, — сказала жінка-слідчий і закурила.

— Але що я такого зробив? — спитав Асаф і одразу зніяковів, тому що голос зірвався на якийсь схлип.

— Чуєш, ти, недоробок, та я тебе... — почав поліцейський, але жінка кашлянула, і він заткнувся, нервово облизавши верхню губу. — Слухай мене гарненько, — провадив він далі після паузи. — Я вже сім років працюю над цим, і я... всім відомо, що у мене фотографічна пам’ять. І цього твого смердючого пса я засік не рік тому, і не два — менше місяця тому, без сумніву, засік я його, і з ним було дівчисько, років п’ятнадцяти, може, шістнадцяти. Кучерики, волосся чорне, до хріна волосся у неї на довбешці, на зріст приблизно метр шістдесят, мордочка, до речі, гарненька.

Звертався він головним чином до жінки, явно намагаючись справити на неї враження.

— І я її майже спіймав на гарячому, під час оборудки з цим довбаним гномом на Сіонській площі, і коли б не пес цей довбаний...

Кашель, облизування губи, глибоке зітхання.

— Тепер глянь-но гарненько. — Поліцейський підкотив штанину, оголивши м’язисту волохату ногу, на якій виразно виднілися сліди укусу. — До кістки! Десять уколів через твого пса... смердючого.

Дінка протестуючи загавкала.

— Мовчати, вонючко! — прошипів у її бік детектив.

— Але я що зробив? — знову спитав Асаф.

Він був розгублений. Метр шістдесят, тобто приблизно йому до плеча... і чорне волосся, і кучерики, і мордочка, до речі, гарненька...

— «Що ж я зробив?» — передражнив його поліцейський. — Зара’ почуєш, що ти зробив. Це ти з нею і з цим псом зробили. Ви заразом, он як! — Він склав пучкою три пальці. — Ти що думаєш — усі навколо ідіоти? Ану, давай викладай її ім’я! — І він із силою грюкнув обома руками по столу.

Асаф злякано схопився.

— Я не знаю.

— Не знаєш, еге ж? — Поліцейський встав і пройшовся кімнатою. Асаф нервово стежив за ним. — Просто так гуляв собі вулицею і побачив оцього здоровенного собацюру, і він просто так погодився пробігтися з тобою?

Зненацька він накинувся на Асафа і, схопивши його за сорочку, почав трясти:

— Кажи, сволото...

— Моті! — крикнула жінка, поліцейський відпустив Асафа, кинув на неї похмурий погляд і замовк.

— Послухай, е... Асафе, — заговорила жінка напруженим голосом, — коли ти справді ні в чому не винен, то чому ти тікав?

— Я не тікав. Я навіть не знав, що він за мною женеться.

Поліцейський Моті в’їдливо реготнув:

— Я за ним через півміста гнався, а він «не знав»!

— Тоді, може, — підвищила голос слідчий, заглушаючи розлючене пихтіння Моті, — ти розкажеш, яким саме чином отримав собаку від дівчинки? Як щодо цього, Асафе?

— Не отримував я від неї нічого! Я її взагалі не знаю! — У голосі Асафа звучав такий щирий відчай, що на обличчі слідчого проступив сумнів.

— Але як це може бути? Сам поміркуй, адже ти, схоже, розумний хлопчина. Ти справді думаєш, що тобі повірять, ніби ось так, ні з сього ні з того, до тебе потрапив собака і дозволив водити себе на повідку? Мені, наприклад, він дозволив би? Або Моті?

Дінка злобно загарчала.

— Бачиш? Краще розкажи все як є. Всю правду.

Правду! Господи, про неї він навіть і не подумав. Забув від страху і жаху, від приниження з цими наручниками... А головне — через таке добре знайоме відчуття, що він у чомусь винен, що його покарали по