Владислав Валерійович Івченко - Одного разу на Дикому Сході

Неслися вузькою лісовою дорогою, вискочили у поле.

— За той пагорб! — крикнув Чет і показав уперед. До пагорба через поле була майже верста. За пагорбом місток через річку. План Чета був простий: перескочити, місток висадити в повітря і відірватися від переслідувачів.

Мчали полем, огризалися пострілами. Чет та Міра потроху вибивали червоноармійців, але тих все ще було забагато. І вони наближалися, розкинулися дугою, як зграя вовків на полюванні. Чет з Мірою вже вихоплювалися на пагорб, Чет підпалив кілька динамітних шашок, щоб кинути їх на міст, тільки-но злетять з пагорба. Ось вже скоро вершина, Міра вистрелила і звалила найближчого червоного. Та на пагорбі Чет поставив коня дибки. Міра теж. Бо містком, за яким вони хотіли врятуватися, їхав загін отамана Куделіна. Ось і сам отаман, він прислухався до пострілів, що лунали з-за пагорба, коли побачив двійко втікачів на трьох конях.

— О, Чете, яка зустріч! — зареготав отаман, який звідкілясь знав Чета.

— Це вона! Бона! — закричав бандит, який залишився в живих після нападу на потяг. Він вказував на Міру. — Та сучка!

Втікачі гарцювали на вершині пагорба, треба було щось вирішувати, і Чет кинув у бандитів заряди з динамітом. Розвернули з Мірою коней і понеслися верхом пагорба. Позаду вибухнуло.

— От сучонок! — зареготав Куделін, що кахикав у пилюці, яку здійняли вибухи. Скинув непритомну дівчину з сідла і наганяв коня. — За ними!

Банда зірвалася з місця. Помчала попід пагорбом. З іншого боку пагорба мчав загін комісара Лібермана. Чет і Міра трохи попереду. Гнали коней, відстрілювалися. Ось пагорб закінчився, Чет та Міра скинулися з нього, позаду зчинилася стрілянина та крики. То зійшлися загони Куделіна і Лібермана. У Чета і Міри був шанс утекти, але постріл, і кінь Міри впав. Вона злетіла з нього, підхопилася, нагана не випустила. Стояла. Розуміла, що бігти у полі немає куди. Вона не озирнулася, щоб подивитися, що там з Четом. У нього ж чудова нагода втекти зі скарбами. І ніхто такою нагодою не знехтував би. Вона не мала ілюзій щодо людей, а ще вона знала, що колись таки доведеться помирати. Їй от прямо зараз, здаватися вона не збиралася, хоч червоним, а хоч банді. То відстрілюватиметься, поки будуть набої, а останній — собі у голову.

Та Чет не втік, повернув коней і помчав до Міри. Вона здивовано подивилася на нього. Не чекала.

— Сідай! — крикнув Чет.

— Удвох ми не втечемо! Їдь!

— Швидше! — він схопив її за руку і затягнув до себе. Погнав коня. Позаду бійці Куделіна, яких було значно більше, дорізали останніх червоних і ось вже знову переслідували Чета і Міру. У «вовчиків» були свіжі коні, і вони потроху починали наближатися. Міра сиділа перед Четом обличчям до нього і стріляла. Збивала бандитів, але їх було занадто багато. Чет між тим повернув до пагорба, на якому був будинок фон Шпіла.

— Ти куди? — закричала йому Міра, коли він минув перехрестя.

— У полі нас наздоженуть! А в будинку ми ще повоюємо! — крикнув Чет і нагнав коня. За ними біг кінь з валізами.

Домчали до пагорба, вузькою доріжкою до будинку фон Шпіла. Коні всі були в милі, Чет не жалів п’ят, знай собі гилив по боках, Міра ж пострілами знімала найближчих переслідувачів. До будинку було зовсім небагато, коли постріл — і впав кінь зі скарбами. Мотузка ледь не вирвала Чета з сідла, валізи шкереберть полетіли дорогою, Міра стрибнула з коня.

— Ні! — закричав Чет. Міра стріляла, збивала переслідувачів, потім схопила обидві валізи, не могла їх підняти, то потягла. Не хотіла залишити скарби. Он вже сунулася ціла навала «вовчиків», Чет знову розвернув коня. Помчав на них, стріляв з обох рук. Біля Міри стрибнув, кинув револьвери, в яких вже не залишилося куль. — Тікай! — закричав їй.

Чет пхав Міру до свого коня, щоб хоч вона врятувалася, бо он же бандити були зовсім поруч. Чет схопив шаблю і кинувся вперед, щоб хоч трохи затримати «вовчиків», дати Мірі можливість урятуватися. Та Міра вдарила його по ногах, Чет впав і вона впала, зататакав кулемет. І навала бійців Куделіна розсипалася. Кулі вибивали їх, і «вовчики» почали тікати схилом.

Чет підняв голову. Побачив за огорожею панського будинку Дубківського з кулеметом. Закрутив головою, бо не вірив власному щастю.

— Як ви могли? — закричав Дубківський. — Як ви могли? Ви зрадили не мене! Ви зрадили Україну!

— Ходімо, — сказала Міра. Чет схопив валізи і потягнув їх до будинку. Дубківський дав кілька черг по «вовчиках», які знову хотіли атакувати. Остаточно відступили.

Чет затягнув валізи за огорожу і там їх кинув.

— Треба ще кулемет, — сказав він.

— Як ви могли? — спитав Дубківський. Дивився з презирством і розчаруванням, ледь не плакав. Спересердя закрутив головою, і з кашкета випали його здоровезні вуха. Він на них і уваги не звернув, просто сховав назад. — Я ж вам повірив! Ви ж наші люди! Чете, ти — селянин, український селянин! Це ж твоя Батьківщина! Вперше за багато століть має шанс здобути незалежність! Про це мріяли наші діди-прадіди!

— Слухай, зараз це не на часі, — сказала Міра.

— А ти взагалі племінниця самої Лесі Українки! З такого роду! Та ти перша мусиш за Україну стояти! А ти що зробила! Як ти