Владислав Валерійович Івченко - Одного разу на Дикому Сході

— До ночі протриматися. А потім спробувати втекти, — сказав Чет, який визирнув з-за кам’яної огорожі і дивився на дорогу.

У цей час отаман Куделін внизу слухав своїх бійців, які повернулися з пагорба.

— Кулеметом почали сікти! Ми їх уже майже взяли, а тут кулемет!

— Валізи з ними? — спитав отаман.

— З ними.

— Важкі?

— Важкі! Дівка взагалі підняти не могла, лише тягнула. Та й мужик ледь ніс.

— Це добре, — посміхнувся отаман.

— То вона! Вона! — знову закричав «вовчик», який запам’ятав Міру під час пограбування потяга. — Та сучка! Яка в лоба лупить!

— Вона? Добре, — кивнув отаман і аж засміявся. — Хороша компанія зібралася. І що ж у тих валізах? Мабуть, щось добре.

Бійці зареготали і аж облизуватися почали у передчутті багатої здобичі, якою давно вже не було у цих обдертих краях.

— То вона! Я її впізнав! Пане отамане, впізнав! — ніяк не міг заспокоїтися «вовчик». Постріл, і він впав у пилюку.

— Ну як впізнав, то ти більш не потрібний, лайно, — сказав отаман.

— А що з полоненими червоними робити? Як завжди? — спитали «вовчики».

— Як завжди, — кивнув отаман.

Полонених, їх усього десяток, поставили на відстані кількох метрів один від одного. Новобранці будуть мчати верхи і стинати їм голови. Одним ударом шаблі. Вовча дивізія славилася цим умінням. Отаман їхав уздовж полонених, подумував, чи і самому не рубанути. Куделін любив пускати кров. Раптом побачив комісара Лібермана. Придивився і зареготав. Бійці з переляком поглядали на свого отамана, бо він робився страшний, коли ось так сміявся.

— Пізнаєш мене, жиду? — спитав Куделін, який зупинив коня біля Лібермана і дивився на нього згори. Ліберман скосив очі вбік. — Я ось тебе впізнав. Я ж тебе довго шукав, та все ніяк знайти не міг. Навіть з каторги втік, щоб горлянку тобі перерізати. Та ти ж у підпіллі був, спробуй тебе знайти. Пам’ятаєш банк? Як ти нас на сходах поклав. Чесних бродяг обшустав, наче селюків якихось. Перестріляв, гроші забрав і пішов. Тільки ось мене не вбив. Тільки продірявив. Ось тут. — Куделін торкнув себе біля серця. — Але я міцний, вижив. Суд пройшов, каторгу, втік звідти, шукав тебе. Уже і забувати став, бо тепер он які веселі часи. Коли ось ти. Цікаво іноді трапляється, — отаман недобре всміхнувся. Ліберман дивився в землю. — Тепер я тобі борг віддам. Чуєш, жиде? З відсотками віддам, там багато за ці роки набігло. Особисто буду віддавати. У мене є спеціалісти людей катувати, але з тобою сам буду працювати. А я це вмію. То готуйся, жиде. До страшного готуйся. Зараз тих жевжиків візьмемо, подивимося, що там у них у валізах, що так їх бережуть. А потім я тобою займуся. І ти тоді лікті кусатимеш, що не он там у полі лежиш, а в полон потрапив. Лікті, бо що нижче, я тобі відріжу. По шматочку. І ще багато чого відріжу.

Отаман збуджено засміявся і вже збирався їхати, коли хтось з «вовчиків» сказав про вуха.

— Що — вуха? — не зрозумів Куделін.

— Вуха в нього того. Виросли, наче лопухи. Водички попив не там, де треба.

Комісару збили з голови кашкет, і Куделін зареготав, побачивши вуха Лібермана.

— Оце так лопухи! — Куделін зненацька вихопив револьвер і вистрелив. Куля пробила вухо, Ліберман скрикнув, заюшила кров. — Ну, не нудьгуй. Я скоро. І вушками твоїми займуся і тобою. Їдьмо!

Отаман помчав на пагорб. «Вовчики» доповіли, що кам’яний будинок, навколо мури, за мурами кулемет. І підійти можна тільки з одного боку, з дороги. З інших боків прірва. Той, хто будував цей палац, знався на тому, як зробити із житла фортецю.

— Ну кулемет не страшно. На кулемет у нас гармата є, яку ми у червоних узяли. Тягніть її сюди!

Куделін зупинився, коли до огорожі залишалося метрів сто. Далі пройшов трохи пішки, сховався за деревом.

— Чете! Чете! — закричав отаман. — Це Куделін! Пам’ятаєш мене?

Чет встановив вже кулемет, приніс набої і динаміт.

— Він тебе знає? — спитала Міра.

Чет кивнув. Згадав, як повертався з фронту. Увечері йшов Охтиркою, коли з темряви вискочило кілька тіней.

— Нумо, лебедику, віддавай наплічник свій, — сказав один. То був Куделін, тоді ще зовсім не отаман, а звичайний кримінальник. Блиснув ножем. — Віддавай, віддавай. Якщо не хочеш на перо присісти!

Чет неквапливо зняв гітару, яка була в нього на плечі. Та сама гітара, яку він захопив разом з німецьким полковником. Вже навіть грати трохи навчився. Грабіжникам гітара була не потрібна, їх наплічник цікавив. Чет зняв його та скривився. Не те що там було щось цінне, але сам факт, що от його, солдата, який повертається з війни, грабували якісь негідники, надзвичайно дратував. Зненацька кинув наплічник в обличчя Куделіну, інші бандити кинулися на нього, але Чет уникав їх кулаків і по одному крутив їм шиї, наче курчатам. Бандити попадали. Чет озирнувся. Куделін втік. З його наплічником. Здивований крутив головою.

— О гад! Швидкий.

Узяв гітару і пішов. Тепер ось знову зустрілися.

— Чете, Георгіївські хрести твої у мене! — закричав Куделін. — І документи. Почитав я їх, бо ж цікаво було, що за хлопець такий меткий! Так ось, Чете, я тебе поважаю, тому і пропоную мир. Чуєш?