Владислав Валерійович Івченко - Одного разу на Дикому Сході

Дійсно, був кулемет «максим». Дубківський роздивлявся його, а Чет перебирав динамітні шашки. Підійшла Міра, подивилася на нього.

— Думаєш, візьмуть сейф?

Чет кивнув.

— Тоді я йду до чудовиська…

— До Шпиля, називай його Шпилем! — перебив Міру Дубківський. — Шпиль Дубківського, тепер його будуть звати тільки так!

— Його можна теж… — Чет підняв руки з вибухівкою.

— Ні! Ви що! Це ж унікальна істота! Висока цінність для науки! — заперечив Дубківський. Але його не слухали.

— Не треба. Дуже ризиковано. Я його заспокою. Твоя справа — відкрити сейф, — вирішила Міра.

— Але… — почав було Чет, та Міра узяла його за руку, і цього було достатньо, щоб він погодився.

— Готуйся, — сказала вона і пішла.

Чет став обкладати шашками ручку сейфа біля замка. Дубківський йому присвічував.

— Слухай, а вибух не пошкодить те, що в середині? Там же можуть бути банкноти, цінні папери. Хоча вони зараз не варті того паперу, на якому надруковані, — розумував уголос сотник, поки Чет працював. — А золоту від вибуху нічого не буде. Правда ж? Хоча можуть постраждати діаманти! Ти знаєш, що діаманти — то те саме вугілля, тобто горить так само! Навіть краще вугілля! І якщо вибух, висока температура, воно може згоріти! Оце буде погано. Чуєш?

Чет знай собі майстрував біля сейфа, закріпляв вибухівку, потім тягнув бікфордів шнур до сусідньої кімнати.

— Це треба буди закрити вуха, щоб не пошкодило барабанні перетинки? Так? Я бачив, як один хлопець стояв біля гармати, вона вистрелила, а у нього кров із вух. Тут треба бути обережними, — Дубківський, мабуть, згадав про власні вуха, то одразу засумував і замовк. Чет підпалив свічкою шнур, і вогник почав бігти до сейфа. Чет прикрив двері, хлопці сховалися за дубовою шафою. Чекали, потім — вибух. І ревіння Шпиля. Слідом спів Міри. Чет закричав, у нього в кожній руці було по револьверу, які він узяв з тутешнього арсеналу. Дубківський спробував зупинити Чета.

— Зачекай! Нехай Шпиль заспокоїться!

Та Чет вирвався і побіг. Але ревіння стихло, а Міра все співала. Чет стояв біля дверей до кімнати чудовиська. Потім повернувся до сейфа, побачив знесені вибухом дверцята. Всередині горів папір, який сотник намагався потушити. Удвох прислухалися. Міра все співала, але чим далі, тим тихіше. Колискову.

— Яка хоробра жінка! Справжня амазонка! — прошепотів Дубківський.

Чет побіг нагору, він залишався босоніж, то бігав нечутно. Приніс дві валізи, які знайшов у коморі за кімнатою для прислуги.

— Чете, тут золото! Багато! — прошепотів Дубківський, який вже встиг дослідити сейф.

Чет показав, що треба вантажити здобич. Приклав палець до вуст, мовляв, все треба робити тихо, щоб Шпиль не почув. Так і робили, але у Дубківського від хвилювання тремтіли руки, то один зі зливків випав і гучно зацокотів. Стало чутно мугикання Шпиля, та Міра щось сказала йому, заспокоїла чудовисько. Чет грізно подивився на Дубківського, той аж язик висолопив від хвилювання. Вантажили далі. Золота було багато, спочатку зливки, потім мішечки з червонцями, навіть золотий пісок мався, а ще кілька коробок з коштовностями. Валізи вже були майже повні і дуже важкі, коли прийшла Міра.

— Де Шпиль? — спитав нервовий Дубківський.

— Спить, як дитина. Що тут у вас?

— Купа золота! Україна нас не забуде! На ці гроші можна буде купити зброю, техніку, все, що потрібно! — захоплено шепотів Дубківський. Чет дивився на Міру, а вона дивилася на скарби. Чет підвівся, закрив валізи. Одну потягнув сам, другу — Дубківський. Поки витягли їх нагору, аж захекалися.

— Як ми їх повеземо? — спитав Дубківський і витер піт з чола.

— Кіньми, — сказав Чет. Удвох приторочили обидві валізи до найбільшого коня. Потім Чет сказав Дубківському, що треба ще спуститися у підвал. — Візьмемо побільше зброї, вона нам знадобиться.

Повернулися вниз. Міра сказала, що подивиться на Шпиля, а хлопці пішли до арсеналу. Набрали побільше набоїв, Чет не забув про динамітні шашки, придивлявся навіть до кулемета, але той був важкуватий для подорожі верхи.

— Слухай, а дай ще запальничку, — попросив Чет.

Дубківський подав запальничку, мрійливо на неї дивився.

— Подарунок мами. Німецька. Дуже надійна! — похвалився сотник.

— Ага, хороша, — Чет узяв запальничку до рук і роздивився її. — Дивися, а що це? — зненацька спитав Чет у Дубківського і подивився йому за спину. Сотник озирнувся і отримав рукояттю нагана по голові. Впав. Чет зв’язав йому руки бікфордовим шнуром. Вийшов, Міра його вже чекала.

— Він зможе розв’язатися?

— З часом.

— Може, залишити йому трохи золота? — спитала Міра.

— Він любить книжки. Нехай їх і бере, — відрізав Чет. — Їдьмо.

Вийшли, сіли на коней і помчали з пагорба. Чет та Міра попереду, а за ними на мотузці кінь з валізами, повними скарбів. Поспішали, Чет час від часу дивився на Міру. Вже злетіли з пагорба, ось скоро роздоріжжя, Чет показав, що треба брати ліворуч, Міра кивнула. Вилетіли на перехрестя і побачили перших вершників з загону комісара Лібермана. Чет збив пострілами кількох, Міра теж лупила — як завжди, у лоб. Але вершників ставало все більше. Чет та Міра розвернули коней і помчали геть.

— Це вони! Взяти їх! — закричав комісар.