Владислав Валерійович Івченко - Одного разу на Дикому Сході

— Чете, не треба! — намагався зупинити його Дубківський. Навряд чи йому б це вдалося, але з підвалу залунав спів Міри. Спокійний, тихий. Не схоже, що вона була перелякана. Можливо, вона і зовсім не вміла лякатися. Коли витягли її з дуба, то була спокійною, наче її з ліжка підняли. — Чете, зупинися, ти зробиш їй тільки гірше! — зашепотів Дубківський, і Чет завмер на першій сходинці до підвалу. Відступив на кілька кроків і сів прямо на підлогу, поклав шаблю на коліна. Він був напружений і ладний у будь-яку мить підхопитися і бігти вниз. — Та не хвилюйся ти так, Чете. Велетень не зробить Мірі нічого поганого. Кажу ж, він легко міг би вбити нас у підвалі, але вона зупинила його, він підкорився їй. То не зробить нічого, принаймні такого, чого б вона не хотіла. — Дубківський засміявся, але осікся, коли побачив звірячий погляд Чета. — Чого ти так дивишся?

Чет рубанув шаблею повітря.

— Я до того, що це дивно! — намагався виправдатися Дубківський. — Тобто ось Бар-Кончалаба пише, що велетень не має людських слабостей, тільки і вміє, що служити своєму господарю. Він був налаштований вбивати усіх чужих, а тут якась дівчина його зупинила. Дуже дивно, — Дубківський замислився. — Невже навіть на таку примітивну і дику істоту могла подіяти її краса? Він побачив Міру і вона стала світлим променем у темряві його життя? Мабуть, так!

Дубківський почав ходити залою. Мабуть, від розумування у нього прилила кров до голови, вуха почервоніли і напнулися справжніми вітрилами.

— Тихіше, — сказав Чет, невдоволений тим, що кроки сотника могло бути чутно у підвалі.

Дубківський почав ходити навшпиньки.

— Уяви, який сюжет! Красуня і чудовисько! Я бачив щось подібне у кіно. Але то кіно, а тут все насправді! Їх же можна буде показувати в театрах! — прошепотів сотник.

— Кого?

— Міру і велетня!

— Що? — обурився Чет.

— Знаєш, як люди будуть ходити на них? Валом валити! Повір мені, я два роки підробляв помічником антрепренера, — Дубківський аж наче засоромився цієї сторінки своєї біографії. — Ну, треба було ж якось заробляти на життя. То я знаюся на смаках публіки! Красуня і велетень! Такі великі афіші у три кольори! Білявка підкорила чудовисько! Слухай, йому треба вигадати ім’я! Щось із легендою! О! Шпиль! На честь барона, він же був майже батьком йому! Шпиль! Шпиль та Міра! Історія того, як нестерпна краса перемагає страшну силу!

— Тихо! — прошепотів Чет і прислухався. Спів у підвалі вщух. Нервові хвилини. Аж ось нарешті легкі кроки. Міра!

— Все! — Вона злетіла нагору так легко, немов у неї були крила. Чет дивився на неї, їв поїдом, наче хотів побачити бозна-що. Міра помітила цей погляд і засміялася. Їй помітно подобалося, що Чет ось так дивився.

— Де він? — спитав Чет, що засоромився і зніяковів перед нею.

— Я заколисала його.

— Чет дуже хвилювався. Мабуть, боявся, щоб чудовисько тебе не зґвалтувало, — сказав Дубківський. Чет схопився за шаблю.

— Я тобі вуха повідрубую!

— Припини, — наказала Міра. Зовсім тихенько, але цього вистачило, щоб Чет опустив шаблю. — У нас зовсім трохи часу.

— Чому? — здивувався Дубківський.

— Тому що за нами поспішають червоні. А може, і ще хтось, — сказала Міра. — Я подивилася, в тій кімнаті, де чудовисько спить, скарбів немає.

— А, ну так, скарби! — закивав головою Дубківський. — Я вже придумав вам зі Шпилем театральну кар’єру!

— З ким? — не зрозуміла Міра.

— Я назвав велетня, ну те чудовисько з підвалу, Шпилем. Напишу про нього книгу. Це буде Шпиль Дубківського. Ну, як ото кінь Пржевальського, до того ж…

— Але поруч там є кімната, — перервала Дубківського Міра. — Двері туди замкнені, якби якось можна було тихенько їх відкрити. Думаю, скарби саме там.

— Я зможу. — Чет кивнув. — Мені потрібна булавка.

Булавку знайшли в одній зі спалень. Пішли до сходів. Перед підвалом Дубківський схопив Чета й Міру за руки.

— Що таке? — здивувалася Міра.

— Ви ж пам’ятаєте про свою обіцянку? — урочисто спитав Дубківський, смішний у своїй серйозності з лопухами замість вух.

— Яку? — невдоволено нахмурила чоло Міра.

— Віддати скарб Україні! — сотник аж за серце узявся і задер підборіддя від урочистості моменту.

— А, так. Тільки давай швидше, а то ніяких скарбів не отримаємо, — попросила Міра.

Збігли вниз, запалили свічки, підійшли до дверей, які були ліворуч. Звичайні двері, явно розраховані не на велетня, а на людей. Замкнуті. Чет зігнув булавку і поліз до замка. Досить впевнено. Кілька секунд, щось там клацнуло — двері відчинилися.

— Звідки такі навички? — здивувався Дубківський. Чет не відповів. Ця підвальна кімната була схожа на кабінет. Стіл, ще полиці з книгами, кілька картин.

— Он ще двері, — вказала Міра. І дійсно, за робочим столом були ще невеличкі двері. Але Чет помітив сейф і кинувся до нього. Всі туди ж. Стояли, дивилися.

— Ну що, відкриєш таке? — спитав Дубківський.

— Інструмент потрібен, — закрутив головою Чет.

— Давайте подивимося, що за іншими дверима, — запропонувала Міра. Двері Чет легко відкрив, а за ними виявився цілий арсенал. Гвинтівки, пістолети, набої, динамітні шашки.

— Слухайте! Та