Владислав Валерійович Івченко - Одного разу на Дикому Сході

— Іди до мене, — сказала Міра якось млосно. — Іди сюди, хороший мій, — вона це казала, наче зверталася до коханого. — Іди сюди, моє звірятко!

І трапилося диво. Смерть, почувши голос Міри, почала віддалятися. Потроху, не поспішаючи. Вона сунула до Міри, яка так і стояла зі свічками: І в їх слабкому, полохливому світлі стало видно те, що ледь не вбило Чета та сотника. Людину. Хоча чи можна було назвати ту істоту людиною? Велетня. Метрів шість заввишки, метрів зо три завширшки. З руками, що були товщиною, як дві людини. За пикою грубою і тупою, з пащею, яка б могла легко переполовинити корову. Чудовисько, справжнє чудовисько, величезне та потворне, повзло до Міри.

— Що це в біса таке? — зашепотів Чет, який потроху приходив до тями після того, як вдарився об стіну. Чудовисько, почувши його голос, розгнівано рикнуло.

— Тихо, тихо, тихо! Спокійно! Мій хороший, спокійно, — сказала чудовиську Міра, сказала так, наче зверталася до дитинки, а не до дикого велетня, якого не брали навіть кулі. Сказала, і воно стихло, воно сіло біля неї і зачаровано подивилося. Це була дивна картина. Глиба, скеля, брила чогось грубого і надміцного поруч з Мірою, втіленням краси у тендітній, ніжній, витонченій формі. І сила вклонялася перед красою, підкорювалася їй. Дубківський від цих думок розчулився і заплакав. Це ж було так символічно!

— Хлопці, йдіть звідси, — сказала тихенько Міра. Вона дивилася в очі чудовиську і говорила наче йому. — Ідіть, я справлюся.

Дубківський струснув головою, приходячи до тями. Пішов до сходів і потягнув за собою Чета. Той пручався, хотів вирватися і кинутися на чудовисько, він не знав страху.

— Не лізь! Сховайтеся, — лагідним голосом не вимовила, а проспівала Міра. Велетень дивився на неї і зачаровано сопів. Чет таки скорився, вони з сотником піднялися нагору.

— Ти бачив це? — у захваті запитав Дубківський.

— Що це було?

— Це був велетень!

— Хто?

— Велетень! Чудовисько, зроблене з борошна й оживлене за допомогою кабали!

— Кого?

— Кабали! Це традиція жидівської містики. Бар-Кончалаба писав про велетня! Ніхто не вірив у це, всі вважали, що це вигадки, але ось виявляється, що так воно і було!

— Що було?

— Один з великих слобожанських панів заплатив великі гроші рабину з Відня за те, щоб той зробив йому величезного слугу! І той зробив велетня, який був відданий своєму господарю, наче собака, який був могутній та непереборний! Але професор чи то не знав прізвище пана, чи то не схотів його називати. В книзі не було прізвища! Ось тепер виявляється, що тим паном був барон фон Шпіл! Це він замовив собі велетня, він!

— Що він зробить з Мірою? — Чет не знаходив собі місця.

— Думаю, що нічого. Ти сам бачив, що він підкорився Мірі. Він міг убити нас у підвалі, але не зробив цього лише через неї.

— Я піду до нього!

— Ти загинеш сам і ризикуватимеш життям Міри, — намагався вгамувати товариша сотник.

— Але що робити? — аж застогнав Чет.

— Чекати! — сказав Дубківський. — І як же я відразу не здогадався?

— Про що?

— Що велетень живе у будинку фон Шпіла! Ну дійсно, це ж все пояснює! Ми дивувалися, що будинок цілий! Але ж хто його пограбує, коли тут такий охоронець!

— Чому його не брали кулі?

— Бо він завеликий. Для нього твої кулі, як для тебе укуси комара! До того ж його неможливо вбити, бо він — неживий!

— Як неживий? Він же рухається!

— Ну, рухатися, то ще не ознака життя!

— Мертві не ходять! — крикнув Чет, а потім згадав свою пригоду на війні, коли разом з Іваном Карповичем Підіпригорою зупиняли великий німецький наступ, що складався з трупів, оброблених спеціальним газом. Чет скривився.

— По-перше, той же Бар-Кончалаба, хоч і негідник, але професор, спеціаліст по чудовиськам, так ось він писав, що деякі мертві можуть ходити і навіть нападати на людей, — почав пояснювати сотник. — По-друге, між мертвими і живими є ще певний прошарок. Ні тих, ні сих! Голем звідти! Він не мертвий і не живий, він може ходити, може вбивати, ще багато чого може, але він неживий!

Чет застогнав і вдарив кулаками по стіні.

— Тихіше, — Дубківський подивився на Четове скривлене обличчя і здивувався. — Що з тобою, Чете?

Той відвернувся.

— Ти що, закохався в неї? Ну це ти дарма. Невже ти не розумієш, що ця Міра — вона надзвичайна жінка. Вона з тих, про яких краще забути, а не тримати у серці. Бо вона розіб’є його! — повчально сказав Дубківський і трохи патетично закотив очі. Чет дивився на нього з презирством. Плюнув і почав бігати будинком. Босоніж, тихенько, як кіт. Заглядав у кімнати, нишпорив по шафах. — Що ти шукаєш, Чете?

— Зброю.

— Навіщо?

— Я не можу без зброї.

— Ну, це правильна звичка у наш час, — погодився Дубківський. Він ходив з книжкою, яку узяв з полиць, щось вичитував, гортав сторінки. — А знаєш… — намагався він щось сказати.

— Цить! — зашипів на нього Чет, бо з підвалу пролунав якийсь звук. Чет кинувся туди, прихопивши з