Вільям Кент Крюгер - Звичайна вдячність

— Ти коли-небудь говорив з батьком про війну?

— Та іноді. Питав у нього, чи довелося йому вбити хоч одного німця. Він каже, що застрелив багатьох.

— Френку, не мені тобі розповідати, що твій тато пережив на війні. Але я тобі в загальних рисах розкажу, що так воно і є. Ти можеш поговорити про це з Доулом, але від нього почуєш лише купу дурні. Коли ти дивишся на Джоні Вейна та Оді Мерфі в кінотеатрі, здається, що вбити людину — то проста справа. Але, щиро кажучи, коли ти вбиваєш людину, немає жодного значення, чи є вона твоїм ворогом, який намагається позбавити тебе життя, чи ні. Та смертельна мить зжиратиме тебе все життя. Вона так глибоко засяде в кожній твоїй клітині, що навіть правиця Господня не витягне це з тебе, як би палко і скільки б ти не молився. А тепер візьми і помнож те відчуття на кілька років приреченої боротьби й жахіть, які ти, Френку, навіть уявити собі не можеш. Саме тоді цілковита байдужість та бездушність стають ворогом, страшнішим за людину, що наставляє на тебе зброю. А оскільки твій батько був офіцером, він і подібні йому чоловіки були змушені очолити ту бездушність. І те, що вони змушували робити себе й інших солдатів, лягло важким тягарем на їхні плечі, тягарем, якого жодна жива істота не повинна носити. Френку, можливо, колись батько тобі розкаже про ті події, а може, й ні. Але, що б ти не почув від Доула чи будь-кого іншого, це буде зовсім не те, що довелося пережити твоєму татові.

— Але ти не боїшся феєрверків, — заперечив я йому.

— У мене є свої страхи, а у Доула — свої.

Ми пройшли до кінця вулиці, поряд простягалася огорожа для автомобілів. Унизу, метрів за тридцять, протікала річка. У ледь помітному зблідлому сяйві дня, що вже майже добіг кінця, вода стала темно-синьою й скидалася на атласну смужку, яку відірвали від сукні. Десь далеко на шляху до Манкейто неподалік від пагорбів промайнули вогні фар. За мить вони сховалися за деревами й будівлями. Ті вогники нагадували світлячків. Я сів на огорожу й подивився на наш район, залитий знерухомленими плямами світла.

— У мене є двадцять сім доларів. Гасе, я збирався купити цілу купу феєрверків. Проте зараз не хочу.

Гас сів поруч.

— Упевнений, ти знайдеш, на що їх витратити. Знаєш, як не придумаєш чогось слушного, я візьму їх у тебе в кредит, — він засміявся, штовхнув жартома мою ногу й підвівся. Гас кинув оком на річку. Жаби так голосно кумкали свою пісню, що навіть власні думки почути було складно.

— Нам ліпше повернутися, — підсумував Гас.

У неділю вранці Джейк поскаржився на погане самопочуття й попросив дозволу зостатися вдома. Нагода прогуляти церковну службу завжди видавалася мені за солодкий сон. Від самої лишень думки, що замість трьох богослужінь можна ніжитися в піжамі та походжати по будинку, мене сповнювало щастя. Якби прохання прозвучало з моїх вуст, мати запідозрила б каверзу. Та, оскільки Джейк досі не вляпувався в подібні історії, йому вірили. Спочатку вона доторкнулася до його лоба рукою, а тоді взяла термометр. Жару не було, й очі зовсім не блищали. Мама обережно промацала шию, але й там не виявила нічого підозрілого. Потім вона поцікавилася в брата, що саме його турбує. У відповідь той пояснив, що йому просто зле. Мама розповіла про це батькові; спільно вони вирішили, що Джейкові ліпше зостатися в ліжку. План був такий: ідемо на службу в Кедбері, а опісля, перед початком богослужіння в Нью-Бремені, навідаємося додому.

Під час першої служби я сидів поряд із Пітером Клементом. Він прийшов з матір’ю, яка співала в хорі. Синця під оком, поміченого нами того вечора, вже майже не було видно. Ніхто з нас і словом не згадав тієї історії. Після служби, поки парафіяни ще щось обговорювали, ми жбурляли каміння в телефонний стовп. Хтось приліпив на нього оголошення про циркові вистави в Манкейто. Постояли ще трохи, базікаючи про бейсбольну команду «Міннесота Твінс». Раптом мене покликала Аріель. Я побіг назад — настав час їхати до Нью-Бремена на другу недільну службу.

Наближаючись до будинку, ми побачили Джейка на східцях веранди. Гас сидів поруч. Вони швидко спустилися. Було зрозуміло: щось трапилося.

— Тобі треба поїхати в лікарню, капітане, — повідомив Гас. — Еміль Брендт сьогодні вранці намагався вкоротити собі віку.

Поки батьки та Аріель їхали в лікарню, Джейк розповів мені всі деталі. Усе відбувалося якось так.

Джейк лежав у ліжку і намагався заснути. Не минуло й п’ятнадцяти хвилин після нашого від’їзду, аж хтось затарабанив у двері. Він поспішив униз. На порозі стояла Лайза Брендт. Її перекошене й налякане обличчя було схоже на пичку монстра з фільму жахів. Вона щось бурмотіла й показувала. Джейк вийшов надвір і попросив заспокоїтися. Хоча його серце шалено стугоніло, він пречудово розумів: Лайза намагалася сповістити про щось жахливе. Вона трималася за голову, міцно обхопивши її руками. Джейкові навіть здалося, що в неї от-от вилізуть на лоба очі. За кілька хвилин усе стало зрозуміло. З Емілем щось скоїлося. Він помирав.

Джейк із Лайзою щодуху помчали до церкви. Гас сидів у туалеті. Він вилаявся на них, дотягнувся до дверей своєї маленької вбиральні і ляснув ними. Брат лупив у двері й щосили кричав, що Еміль Брендт помирає, і їм дуже потрібна Гасова допомога. За якусь мить Гас вилетів з кімнати, і вони всі гуртом побігли в будинок. Він хапнув телефон і подзвонив до служби порятунку, наказавши піднімати дупи і прямувати до будинку Брендта, бо там помирає людина. Гас