Ярослав Іванович Ярош - Судний день

– Читай, пане писарю.

Проте генеральний писар, що сидів по праву руку від кошового, не міг відвести очей.

– Оце так-так. Скільки живу і бачив різних бумаг, але такого дива ще на бачив. Тонка робота і не один місяць роблена. А грошей пішло…

– Тобі, пане писарю, читати було велено, – нагадав кошовий. Генеральний писар прочистив горло й почав:

– «Мы, Божьей милостью императрица Екатерина – ко всем казакам, старшинам, священнослужителям и ко всей монастырской братии и ко всему народу малороссийскому земель коронных тогобочных польских.

Настал час выбиваться из тяжелой неволи, освобождаться от ярма и гнета, которые вы терпели до сих пор от своих панов латынян. Бог с высокого неба увидел вашу неволю, услышал ваши рыдания в этой мирской юдоли и послал вам защитников, которые отомстят за ваши страдания. Прибывайте к тем, кто сделает вас свободными, наделит правами и вольностями. Верьте им и помогайте, а Господь услышит ваши молитвы.

Берите оружие, кто какое может, и идите к ним, и поднимайтесь против мучителей своих, и пусть Бог благословит вашу победу, и вы станете вольными панами на своей земле».

Залізняк уважно спостерігав за тим, як читає писар. Той ніби не зауважив, що останній абзац трохи відрізняється від попередніх. Слова і літери в ньому трохи незграбні й більші. Тільки самому Максимові та ще кільком його вірним побратимам було відомо, що цей абзац дописувався вже в Мотронинському монастирі, а там майстра такого рівня не знайшлося. Їх всього було кілька на всю імперію. Проте всі сходилися на думці, що і текст і виконання вийшли такі, як треба.

– Ну, панове, що скажете? – обвів поглядом присутніх Максим.

По паузі заговорив кошовий, тільки він досі залишався незворушним. Він згорнув грамоту і передав назад Максимові.

– Гарно все це. Та я лише одного не можу збагнути: коли цариця хоче, щоб ми допомогли вам, то чому вона не передасть свого наказу через когось із своїх офіцерів, а через простого ченця. Дивно якось все це, щоб не вийшло халепи.

– На то у вас, батьку, і голова сива – думайте.

– Що ж, подумаємо, порадимося, а ти, Максиме, іди відпочивай, повечеряй, а завтра ми дамо тобі відповідь.

Залізняк підвівся, тримаючи свою скриньку, оглянув присутніх.

– Іду. Хто зі мною?

Мить мовчання, а тоді заговорив Семен Печений:

– А що, панове, ви тут думайте, а я вже надумав.

Він підвівся й став поруч із Залізняком. За ним ще кілька молодих старшин. Решта сиділи мовчки. Кошовий вовком дивився на Печеного.

– Ну що ж, ідіть, вільному воля. Тільки там серед сіроми язики дуже не розпускайте. Чи, може, ти, Семене, чорну раду задумав учинити, може, мою булаву хочеш. Ось вона – бери, – Калнишевський кивнув на свою булаву, що лежала на столі перед ним.

Печений образився:

– Не бійся, отамане, у мене вуса довгі, а язик короткий. І булави мені твоєї не треба: маю шаблю, а булава хіба мулятиме. Ходімо, брати.

Коли вони вийшли, кошовий оглянув присутніх. Залишилися тільки віддані йому люди.

– Усе бачили й чули?

Старшини мовчали, залишаючи останнє рішення за кошовим.

– Тоді послухайте, що казатиму, і говоріть, чи згодні. Зробимо так: зараз кожен підете по своїх куренях і строго наказуйте сіромі і носа з Січі не висувати. А завтра розходимося по уходах, зимівниках і паланках ніби у справах. Голота побачить, що нас нема, і посуне за Максимом. І чорт з ними. А заможні побояться й залишаться.

Старшини закивали головами.

– Далі. Кожен з нас мусить за свій кошт відправити повстанцям валку зі всім необхідним. З казни брати не маємо права: в Петербурзі швидше взнають ніж валка до границі доїде. А гайдамакам допомогти треба, а то ще, чого доброго, наша голота збунтується, що ми кинули братів напризволяще.

Знову старшини закивали головами. Кошовий трохи помовчав.

– Муляє мені якось вся ця пригода, смердить. Чомусь здається мені, що хтось задумав якусь гру – велику й страшну. І щоби, боронь Боже, наше Запоріжжя не змела та буря, яку хтось роздуває.

Знову кошовий замовк. Але тепер насмілився й заговорив писар.

– Батьку, панове, думаю я, що і цього разу Москва не залишиться осторонь. Цариця кинула кістку поміж ляхами й козаками, а сама, мабуть, хоче зверху бути. Та тільки не думає вона, що такий пожар може розпалити в сусіда, що і її клуня займеться. Панове, ми мусимо твердо знати, на чий бік ми станемо: на бік цариці, якій клятву складали, чи на бік братів, що піднімуть голови, щоб вилізти з ярма.

– Ти що, пане писарю, – обірвав його слова кошовий. – На бунт нас тут усіх підбиваєш?

Писар замовк, але очей не опустив. У хаті запанувало напруження – і кошовий його відчував. Мовив:

– Мусимо бути до всього готовими. Я вже старий і не знати, скільки ще потягну, а вам іще жити. То послухайте, що казатиму. Якщо москаль поткнеться на Правобережжя, то турок також цього терпіти не захоче – йому теж потрібен шмат. То ми мусимо того турка підштовхнути, бо нам, як ніколи, потрібна велика війна. Мусимо стати на ноги й усім показати свою силу. Не погано було б дістати собі ту золоту грамоту, та це пізніше. А поки що треба готуватися. Час покаже, хто буде на коні і з