Ярослав Іванович Ярош - Судний день

ким потрібно дружбу водити. От і все. Тож майте очі й вуха відкритими і тримайте писок в дупі: нікому ні слова. Ідіть, втомився я від вас…

Запорожці завжди знали, що мають робити з приходом весни. Вони поскидали набридлі за зиму сіряки, позакочували рукави свиток і дружно взялися до роботи. Треба було полагодити човни і снасті, наготувати припасу, щоб на ціле літо відправитися до Великого Лугу і там зайнятися полюванням, риболовлею та іншим добичництвом. На Січі роботу мав кожен. Працювали весело – не стояв за спиною панський осавул з нагайкою. І взагалі, якщо над Києвом літав дух величі, то тут, на Запоріжжі, усюди дув вітер братерства, рівноправ’я, буйної степової вольниці. Останніми роками Січ втратила свою колишню могутність, старшина надбала маєтків, обклалася добрами, а рядові братчики ходили у шароварах латка на латці. Але на це ніхто не зважав. Тут кожен чувся рівним з іншими, міг висловити своє слово, не боявся і не гнув ні перед ким шиї.

Крім походів у Великий Луг, запорожці сповняли прикордонну службу: пильнували татар, які раз у раз намагалися прорватися на Україну і взяти ясир. А ще, частенько бувало, січовики, без відома старшини, пробиралися на волость і допомагали гайдамакам громити панів.

На березі Підпільної кільканадцять братчиків конопатили великі човни. Робота була дуже пильна, бо за зиму човни могли десь підгнити, тож їх потрібно було добре законопатити смолою, аби не затекла вода. Керував діями запорожців уже старший низовик, що саме сів собі на товсте поліно й закурив люльку. Був тут і веселий козак Андрій Журба, котрий першим зауважив журавлів у небі. Доки Залізняк розмовляв зі старшинами, а Швачка тинявся поміж козацьких куренів, Журба вирішив потеревенити із запорозькими рибалками. Він курив люльку і слідкував за роботою інших.

Раптом почувся тупіт копит. До гурту зближалися двоє вершників: один – запорожець, а другий схожий на ченця, у чорній киреї.

– Пугу-пугу, – гукнули по-козацькому звичаю новоприбулі.

– Козак з Лугу, – відповіли братчики. – Гей, панове товариство, та це сам Микита Швачка завітав на Січ. Той самий Швачка, що у нього люлька шкварчить, шабля дзижчить. Шабля різанину чує, люлька пожари віщує. А що це за чернець з тобою?

– Гей, браття, та це не якийсь чернець – це козак Максим Залізняк!

– Та невже! Так говорили, що вбили його пани.

– Та не вбили. Він у монастирі сидів, а тепер прийшов час, – поправив Швачка. – Дозвольте лист від братії мотронинської прочитати.

– А чому ні, читайте, – гуртом загули всі навкруги, підходячи ближче та оглядаючись, чи не вештається десь тут старшина.

Залізняк неквапом розгорнув лист, почав читати:

– «До отаманів, старшин, осавулів та всього лицарства славного запорозького низового.

Здавен-давен славне Запорожжя було опорою і підмогою віри православної та народу хрещеного українського. Ви не звикли гнути на пана свої шиї, не здатні терпіти наругу, беззаконність, чужу кривду. Споконвіку ви боронили правду і волю, не шкодуючи життя свого.

Ось і тепер ми, панотці та мотронинська братія, звертаємося до вас, сльозами гарячими обливаючись та наругу страшну терплячи від панів. Просимо вас, славних запорожців, прийти до нас, щоб гуртом стати на панів і вимести їх з України поганою мітлою, щоб і сліду не залишилося. І ходили б ми собі тоді спокійно до церков своїх, Богу молилися й жили без страху та неспокою…»

Максим читав, не сходячи з коня, щоб усім присутнім було його добре видно й чути. Запорожці слухали уважно.

Нарешті Залізняк закінчив.

– То що, браття, підете з нами на волость? – запитав, оглянувши всіх присутніх.

Козаки, за своїм звичаєм, зробили невеличке коло й почали радитися. Нарешті за всіх сказав поважний, широкоплечий козарлюга, котрого всі присутні вважали тут своїм отаманом.

– А чому ж не піти. Раз Юрко Всепобідник вказує нам списом на північ, то гайда сідлати коней, панове. Ніж гнути спину на старшин чи товктися по лугах, гайнемо краще на волость, пустимо мостивим панам червоного півня та прикуримо люльки на згарищах їхніх маєтків.

– Згода! – гуртом вирвалося з десятків грудей. – Гайда!!!

– Браття, – говорив далі Залізняк. – Хто вже, а хто згодом; хто пішо, хто кінно, хто сам, хто гуртом – добирайтеся до Холодного Яру. Станемо гуртом на ворога свого – страшного пана. Разом ми – сила!!!

Ось так і з’явилася чутка на Січі, що до запорозького гарду прибув славний Залізняк, який просить низових братчиків прийти на допомогу, щоб разом стати на панів. Славні отамани Швачка та Журба уже відгукнулися на заклик з України і збирають охочих побратимів. Чутка наче блискавка прорізала Січ. Та хоч говорили й не криючись, та все ж перед старшиною не пускали ні пари з вуст, бо їх справа старшинствувати та черево від’їдати, а козацька робота – боронити рідний край. Збір мав відбутися після обіду коло січової брами.

Умовилися так: спочатку із Залізняком підуть ті, хто вже готовий виступати. Вони допоможуть Залізнякові організувати гайдамацьке військо, роздивляться, що і як. Інші залишаться тут, будуть вербувати братчиків, і ті невеликими ватагами збиратимуться в Холодному Яру. Треті збиратимуть для гайдамацького війська зброю і припас.

Охочих тут же йти на волость зібралося чимало, десь коло п’ятьох десятків. Запорожці всі були при зброї, тримали за вуздечки осідланих коней.

До гурту підійшов один із старшин. Був це пузатий дядько у дорогому жупані з полковницьким перначем за поясом.

– Куди зібралися, панове-браття?

– У степ, «на уходи».