Ярослав Іванович Ярош - Судний день

Петербурзі, та ще багато по світах потинявся; не одне бачив і не з одним паном розмовляв та пив чарку.

Залізняк без зайвих вступів виклав суть справи відразу.

– Прийшов вашої помочі просити. Не для себе і навіть не для братії мотронинської. Скоро вся правобічна Україна стане на панів. Ви знаєте, панове старшини, що у нашому краї вже давно кривда й неправда панують, що гайдамаки давно за правду з панами б’ються. Але тепер весь народ, як за батька Хмеля, підніметься, щоб вигнати ляхів з України. Та нам самим не впоратися. От я й прийшов сюди вашої допомоги просити.

Старшини вислухали його. Вони добре знали, як живеться простому люду на Україні, і до того, що сказав Максим, поставилися з розумінням і без здивування. Тим більше, що запорожці завжди радо погоджувалися на такі пропозиції і бігли допомагати своїм братам бити супостатів, незважаючи на всі заборони.

– Дивуюся з тебе, Залізняче. Ти ж наш чоловік, жив на Січі, наші звичаї знаєш. Відомо ж тобі, напевно, що Військо Запорозьке під рукою її величності імператриці ходить і без її наказу в будь-який похід не виступить. Тобі б не до нас іти, а пошвендятися по куренях та шинках січових – там завжди шибайголів багато водиться. Назбирав би ватагу та гайнув на волость. Козаки – народ вільний: куди хочуть, туди й підуть – старшина їм не указ. А коли думаєш, що всі низовики до одного знімуться й повалять на волость, то ти, мабуть, божевільний.

Кошовий говорив поволі, ніби пережовував кожне слово беззубим ротом. Залізняк дивився на нього, з нетерпінням чекав, доки той закінчить, бо перебивати старого не смів. Нарешті дочекався свого слова.

– Пане отамане, бачу, неуважно ти слухав мої слова. Мова йде не про бунт хлопства, а про війну всенародну, про війну з панами – чи пан, чи пропав. Або визволимо неньку, або всі ляжемо – і з нами й надія помре, помре воля і правда.

Отаман зсунув брови.

– То чого ти хочеш?

– Я розумію, що все військо низове на волость не вийде, але хочу, щоб ви дозволили мені вільно сірому вербувати, щоб допомогли припасом і зброєю – хоча б кілька чумацьких валок, і ще щоб дозволяли коліям перебувати вільно на землях запорозьких, давати прихисток.

– Кому давати? – не зрозумів один із молодих старшин.

– Коліям, – пояснив Залізняк. – Так повстанці себе називають, бо зброї не мають іншої, як коли загострені, але готові з ними хоч і проти цілої армії битися. А знаєте чому, панове? Бо втрачати їм нічого!

Палка мова поволі почала справляти враження на молодших старшин. Кошовий зауважив це по блиску в їхніх очах, і йому це не дуже сподобалося. Він почав говорити до Максима ледь насмішливо.

– А чому, властиво, ми маємо тобі вірити? Знаєш, скільки Січ уже бачила таких, як ти, – гарячих. І де вони зараз? Коли хочеш діло велике зробити – повторити подвиг батька Хмеля, – то маєш бути стриманим, мудрим і мати холодну голову. Скажи, козаче, а чому саме тобі ми маємо вірити?

Залізняк відчув неприязнь у голосі кошового. Іншим разом він відповів би викликом на виклик, але цього разу стримався.

– Зі мною приїхали з монастиря різні люди: і козаки, і ченці, і прості посполиті. І кожен з них вам може розказати, скільки народу кожного дня сходиться до стін нашої лісової обителі. Долею так сталося, що Мотронин став колискою майбутнього повстання, а отець Мельхіседек його духовним батьком. А що стосується мене, то я лише виконую волю громади, як і ви, шановні старшини. Перед походом збереться велике коло і обере собі самого достойного отамана. Тому я й запрошую вас усіх до нашого лісу: прийдіть, панове, подивіться, серед вас є багато достойних людей, які можуть стати у перших рядах народного повстання. А вас, батьку, я особливо запрошую: поп’єте меду монастирського – здоров’ю ух як допомагає.

Кошовому сподобалися такі слова – і він пом’якшав, хоч і бурчав далі своїм способом.

– Міг би й сюди кілька діжок привезти.

– Та я й віз, пане отамане, та по дорозі московських солдатів зустріли. А вони, голота, як налетіли, то й усі діжки позабирали собі. Так що вибачайте.

Кошовий уважно поглянув на гостя – якщо правда, що він говорить, то ці москалі уже вкрай знахабніли і з цим треба щось робити. Але згодом. А зараз треба було вирішувати з цим гостем. А тим часом Залізняк також споважнів.

– А ще, на додаток до моїх слів, у мене є ось що.

Залізняк витяг із торби скриньку і поставив на стіл перед старшинами. Вони почали сунути її один до одного, аж доки не пересунули на протилежний кінець, де сидів кошовий.

– Що тут? – запитав Калнишевський.

– Грамота цариці.

Залізняк мовив тихо, але його слова справили таке враження, ніби грім з неба вдарив.

– Звідки вона у вас? – не торкаючись до скриньки, запитав кошовий.

– Ченці знайшли в сховку, – ухильно відповів Залізняк, не хотячи брехати запорожцям, але й правди не бажаючи говорити.

Кошовий витяг зі скриньки згорток, обмотаний шовком. Розгорнув обережно.

– Запаліть свічки: щось темно стало, – наказав.

Хтось із старшин швидко виконав. Раптом грамота золотим блиском відбила світло свічок. Старшини поприсувалися, любуючись на таке диво. Грамота була чудернацько зроблена: немов написана золотим чорнилом, що яскраво відбивалося від свічок, а навколо письмена було хитро зроблене обрамлення – дивної краси робота.

– Вели, батьку, читати грамоту, – сказав Залізняк урочисто.