Ярослав Іванович Ярош - Судний день

Звідки й не взялися музики й почали «різати» гопака, а низове лицарство «віддирало» навприсядки, вимішуючи чобітьми густе січове болото, ніби тісто.

Із свого будинку на весь цей гамір вийшов кошовий. Він був у теплому зеленому каптані і саме підперізувався таким саме поясом. Кошовий був старим дідуганом, із густезними сивими бровами.

– Що тут робиться? – запитав найближчого до себе запорожця – це був той самий хлопець, що першим побачив журавлів.

– Весна прийшла, батьку!

– Га?! – не почув дід.

– Коти, кажу, кричать, паруються! – щосили гукнув дотепник.

– А-а. Це, дітки, тому, що весна прийшла.

Усі навколо реготнули.

– Братця, а нумо в шинок! – знову вигукнув «дотепник».

– За що горілку купиш, Андрію, хіба що за свої злидні та нужду, – підкинув хтось. Андрій поглянув на кошового.

– А може б нам батько кошовий викотив бочку горілки при чеснім народі та при такій добрій нагоді?

Кошовий підійшов до нього впритул, подивився на молодого козака, сказав:

– Захотів собі зад меду та ще того, що спереду.

Братчики знову реготнули з такої видумки старого, але дотепного діда. А отаман продовжував:

– Та й гріх у Великий піст скоромитися горілкою. Молитися треба, поклони бити.

– Козак як не п’є, то поклони б’є, а все не дармує, – знову гукнув гостроязикий Андрій – і знову братія зареготала.

– Смійтеся-смійтеся зі старого батька. Чую, недовго мені вже втримати булаву. Виберете собі нового отамана, при нім і будете собі пиячити, лайдачити і побріхувати на всі боки. А мені вже дайте віку спокійно дожити, – сказав кошовий. Усі притихли, хтось сказав:

– Та що ви, батьку, ми вас вибрали на панування, вам і тримати булаву.

– Та старий я вже дуже. Мені ще день-два – і ворота райські перед очима стануть.

– Як побачите, батьку, нам скажете, чи святий Петро ходить в шароварах, чи тільки в льолі, – ще хтось кинув жарт уже з другого кінця кола. Запорожці знов зайшлися реготом. Кошовой тільки сплюнув від такого богохульства, махнув рукою і пішов собі назад у будинок.

Кошовий Калнишевський мешкав на Січі в своєму будинку. Він був старий і не міг уже жити в курені разом з рядовими братчиками: йому потрібен був спокій. Тож козацтво й звело йому цей будинок.

Усередині, завдяки старанням молодого джури, завше підтримувався порядок. Старечі кості кошового вимагали тепла, тому навіть в теплу пору року кошовий велів протопити піч, а стіни тримав обвішані килимами. А ще отаман любив збирати різні речі – зброю, годинники, табакерки, розмальовані химерно глечики й тарелі. Усе це складав на полиці вздовж стіни, зброю вішав на гвіздках. Також золотом оздоблені ікони висіли на стінах у старого кошового.

Цього дня до Калнишевського на пораду зібралося багато старшин та значних козаків. Поодягалися вони в дорогі жупани, різнокольорові. Усі були з вусами й чубаті, в більшості оселедці, сиві чи чорні, сягали плечей. Усі сиділи за широким дубовим столом, чекаючи, доки отаман оголосить причину сходки. А вона й дійсно повинна бути важливою, бо зазвичай отаман починав її з того, що показував, якого ятагана йому подарували або яку химерну макітру він купив на ярмарку. Проте цього разу кошовий перейшов відразу до справи.

– Маємо вісті з польської України. Чернець до нас прибіг з монастиря Мотронинського, хоче щось сказати.

Старшини поглянули в бік чоловіка в чорному балахоні, що сидів з іншого краю стола навпроти отамана.

– То хай говорить, – мовив один із старшин і всі стали уважно слухати.

– Та я, власне, не чернець, а лише послушник, – заговорив посланець з волості. – А недавно то й сам був запорозьким братчиком – Максимом Залізняком мене кликали. Напевно, багато з вас пам’ятають мене й упізнали відразу.

– Пам’ятаємо, – сказав курінний отаман Семен Печений. – Дивно тільки, чому такий козак, окраса всього лицарства низового, орел, та закрився раптом у монастирі і взяв чотки в руки, а шаблю сховав далеко в скриню.

Не всі тут отамани знали про те, що група їхніх товаришів іще минулого року вийшла із Січі до Мотронинського монастиря. Їхньою метою було підготувати людей до нового гайдамацького повстання, котре мало на меті вигнати панів з України. Про це знав лише сам отаман та декілька втаємничених людей і, звісна річ, вони цього розголошувати поки не збиралися. Перед початком цієї зустрічі Калнишевський мав нагоду поговорити із Залізняком у чотири ока. Той розповів йому про стан справ, про загибель полковника Шелеста, переконував у тому, що початок повстання відкладати не слід. Кошовий не хотів брати такої відповідальності на себе, тому скликав старшинське коло. Заговорив:

– У кожного, панове, своя душа й своя дорога. Козацтво – це добре, а чернецтво – добре по-своєму. А раз людина прийшла сюди і хоче щось сказати, то послухаймо. Говори, Максиме, з чим послала тебе мотронинська братія.

Кошовий, як і колись Залізняк, також користувався поміж товариства неабияким авторитетом. Але якщо Максима поважали за щиру вдачу, то кошового – за глибокий розум та крутий норов. Його більше побоювалися, ніж любили, але в разі будь-якої халепи бігли до нього. Він спочатку твердо лаяв, але потім допомагав. Він, на відміну від Максима, був із заможної родини, все життя козакував: був і в Москві, і в