Валерій Олександрович Шевчук - П’ятий номер

– Ось гість до нас прийшов, – сказав владно Шпак. – Постав-но щось нам на стіл.

Обличчя в дверях зникло, а Горбатий вже забрався за стола і вже поклав на скатерку руки.

– В мене от тоже зараз горе, і прийшов я поділитися про нього з вами. Таке в мене, Іване, сталося…

– Що воно там у вас сталося? – повернувся до нього Шпак.

– Обікрали мене тяжко. Той п’янюга й арештант…

Ще того першого дня, як приїхав, там, за столом у пивниці, Андрієві знову уявилося Вальчине лице. Не бачив Вальки вже два роки, дитина, яку йому приписали, вже бігає й балакає, а сама вона, може, й змінилася; ні, був певен, що буде така сама, що такі ж має зелені привабні очі і те обличчя й тіло, бо ним раптом запахло йому тут, в цьому забитому горілчаними і пивними запахами місці; йому аж задушно тоді стало: вона стояла перед його зором, невелика, жилава, і дивилася на нього саме так, як коли хотіла його ласк. Він побачив її великі й пружкі груди, наче зазирнув за виріз плаття: воно відставало біля ключиць, і до нього прозирнули мереживо сорочки і білі гудзики станика. Від неї запахло молоком, очі зволожіли – все в ньому аж заціпеніло.

Вийшов на ганок пивниці й раптом побачив Горбатого. Той був уже на мості – малий, з кудлатою шевелюрою, що спускалася аж до пліч, довгі руки звисали нижче колін, в одній, як завжди, корзина, манжети штанів енергійно шарпалися – Горбатий поспішав. Андрій сперся об одвірок плечем і довго дивився на ту куцу постать, що моторно віддалялася від нього. Зрештою сплюнув і подався вгору до Чуднівської. В рогатках, однак, зупинився: стара Савчиха, як завжди, продавала, покунюючи, насіння. Андрій порився в кишенях, а вона озирнула його спокійними, холодними очима.

– Десь їздив, що так довго не було? – спитала.

– До матері приїхав навідатись, – сказав Андрій, висипаючи в кишеню насіння.

Савчиха розгладила надто зіжмаканого карбованця, що його подав їй Андрій, і вже не розпитувала далі. Застигла завмерло й озирала світ спокійними, холодними очима.

Він звернув до материного будинку, але пройшов повз нього, зазирнув у двір, де набирала воду Абанина, вона помітила його і, як тоді на сходах, неймовірно видивилася. Піддубного на ганку не було, тож він пішов ще далі, минув вісімнадцяту школу, зирнув на Просиновську гору – ноги понесли його швидше. В кишені тряслося насіння, Андрій запустив руку й перебирав його пальцями, а коли підійшов до парку і просунувся в дірку, виламану в паркані, кинув до рота першу насінину. Ішов парком, плюючи лушпинням, очі його стали малі й зовсім вицвілі, довгі ноги незграбно посилалися вперед, рука міцно сиділа в кишені, тоді як друга кидала й кидала до рота насіння. Лушпиння звисало в нього з губ, як луска, рот був забитий, але він ішов, не стишуючи кроку і навіть не озираючись: був уже на алеях, де гуляли дівчата в ошатних платтячках і хлопці у свіжо напрасованих штанях. Хлопці тримали дівчат під руку, а ті мали урочисто загнуті кирпочки.

Біля брами сиділа контролерка, і він пройшов повз неї, мало не зачепивши. Попереду тяглася смуга бульвару; дерева, втоптана жовта алея, на якій теж гуляли зчеплені руками хлопці й дівчата – всі майже однакові і всі в найкращому вбранні. Він проходив через цю винаряджену юрбу, виставивши вперед ліве плече, кашкет його мало не лягав на примружені очі, губи все ще попльовували насінням – зуби його те насіння мололи. Кортові його штани, пряжка з якорем і сіра сорочка немов запалювались у цьому вечорі, ніби горів він сам, юрба обпливала його зусібіч, як каменюку: наваксовані туфлі біля його парусових, випрасувані штани біля його пом’ятих у поїзді. Маревно мигали дівочі ноги в тонких панчохах і без панчіх, спалахували дівочі туфлі; на лавках, як тіні, сиділи старі, і він подумав, що вже зовсім звечоріло, раз тут так багато люду. А ще він подумав, що сьогодні неділя і що Валька може таки бути вдома. Через це енергійніше став плюватися лушпинням, так само виловлюючи насіння з кишені й посилаючи до рота; старі на лавках здавалися ляльками, сиділи мовчки й нерушно, а біля них з вереском літали діти. Йому видалися чудними і ці старі, і ці діти; голова його ще не зовсім прочистилася від хмелю; він подумав про Піддубного й про його татарські очі: чи не збрехав той йому часом? Згадав бійку з Горбатим, і на хвилю йому запекла заклеєна під кепкою тампоном ранка. Йому раптом стало самотньо на цьому бульварі, так густо забитому людьми і такому чужому йому зараз. Зійшов на узбіччя й пішов уже хідником. Але тут так само було багато людей і він тільки щокою смикнув. Сунув, виставивши вперед ліве плече, і лузав насіння.

Треба було перейти всі три бульвари, і він уже й зараз відчув утому. Цілий день мотався як проклятий, від нього й досі пахло вугільним пилом, ще не вивітрилася й горілка, яку пив із Піддубним, а вечір наливався в алеї, густий і теплий, ліхтарі, які засвітилися, майже відразу попростеляли на землі жовті кружала, і люди в тих кружалах здавалися трохи побільшеними – пропливали сповільнено і мали однаково жовті обличчя.