Валерій Олександрович Шевчук - П’ятий номер

– А ми вас і не чекали сьодня, – сказала жінка. – Думаю: кого це несе лиха година? Знаєте, щось мій прихворів і не наробив для вас шпильок.

– Та я не по шпильки, – сказав Горбатий. – Проходив оце мимо вашої хати, дай заскочу, думаю.

– Заходьте, заходьте! – запросила Шпачиха, але сама і з місця не рухнулася – на обличчі її, попри ввічливий усміх, проступала тривога.

– Знову запив? – спитав обережно Горбатий.

– Така мені біда з ним, – зітхнула Шпачиха. – То вам чоловік як чоловік, а то шибоне йому в голову, то хоч із хати тікай. Узяв собі в тямку, що розлюбила я його, і нема мені вже ні просвітку, ані супочинку.

Горбатий нерішуче потупцявся.

– То, може, я піду? – сказав нерішуче. – Зайду іншим разом.

– Та не, зайдіть. Може, йому від вас полегшав. Він вас любить, поговоріть з ним якось скромненько й лагідненько… – Вона раптом зашепотіла: – І про мене йому закиньте, скажіть: любить вона вас, любить…

Горбатий пішов до дверей, з буди знову загарчав собака, але не виліз. Шпачиха залишилася на дворі, а Горбатий боязко переступив порога.

– Галько, хто там прийшов? – крикнув грубий голос.

Горбатий прочинив двері: посеред хати на малому візочку з підшипників сидів безногий обрубок. Повернув до дверей розчервоніле обличчя.

– Хто?

– Та от я, Іване, я, – сказав Горбатий, ще не заходячи, а тримаючи голову в прочинених дверях. – Дозволите зайти?

– Чого це мені дозволять, – буркнув Шпак. – Прийшов, то заходь. А де там моя?

– Щось там порається надворі, – сказав Горбатий, прослизаючи в двері. В хаті важко пахло чи від незастеленої постелі, чи від цього безногого.

– А я роботи не зробив, – сердито сказав Шпак. – Не було коли її робить.

– Казала ваша, казала. Нездужали?

– Та от через ту заразу. Я до неї й приходить не хотів. Думаю, піду на вулицю, простягну руку і проживу. Нє, приходь, каже, приходь, буду дивиться за тобою. А тепер гидує…

– Та не гидує вона вами! – вигукнув Горбатий. – Ви, Іване, тільки придивіться до неї, така ж вона у вас добра, така ж добра!

– Як хороба добра! – буркнув Шпак.

– Ну, не кажіть, Іване. Я чоловік сторонній, – заговорив скоромовкою Горбатий, – і не мені, може, в те мішаться. Чужа сім’я, як то кажуть, наче мішок: не сунь туди голову. Але ліпшої жінки, як ваша, я не стрічав, повірте мені. Така вона лагідна, така…

– Щось дуже ти за нею розбиваєшся, – понуро сказав Іван. – Може, і перед тобою хвостом крутить?

Брови в Горбатого зачудовано полізли вгору.

Переді мною? – спитав він з таким щирим і не удаваним здивуванням, що Шпак аж очі відвів. – Та я ж горбатий!

– А як горбатий, то гірший, як я, – буркнув Шпак. – Коли б мені приросли ноги, то я згодився б два горби тягать.

– І даремно ви це. Іване. Чуже лихо не болить, – сказав Горбатий, і аж сльози вибилися йому на очі. – Але воно все одно лихо.

– Ну, не сердьтесь, – вже зовсім злагіднів Шпак. – Та я й сам знаю, що добра вона й лагідна. Коли ж часом здається: щось їй не так, носом вона проти мене крутить…

– Ви лучче не обиджайте її, – з тими ж сльозами на очах сказав Горбатий. – Вона у вас добра, то й щасливі будьте. Я от сам як палець і добре знаю, що це таке. Не зичу цього і ворогові тяжкому…

– Та воно-то так, – сказав Шпак. – Вмієте ви переконать… Отак ображу її я раз, другий, а потім думаю, що й не потрібен їй. А не потрібен, то думаю, хай собі як знає.

– І неправильно, – гаряче відгукнувся він. – Прощать треба одне одному. Ворогові прощать – Це й бог заповів, а вона ж не ворог вам, а годить, годує й догляде…

Шпак подивився на Горбатого, і червона барва обілляла йому обличчя.

– Може, воно й так. А от скажи. Глянь на мене і до серця руку приклади: можна мене, отакого, любить?

– Що нам, Іване, про жінок з вами говорить? Що ми про них знаємо? Коли каже, що любить і що може любить, то чи треба нам думати як? Хай любить, і ви її любіть…

– А може, й так, – рішуче стріпнув чубом Шпак. – Галько! – закричав. – Де ти там пропала?

У двері несміливо просунулося насторожене