Валерій Олександрович Шевчук - П’ятий номер

ставить там кріплення. Він закинув шевцювати, забув свою сліпу на одне око коняку, якою возив продукти; він навіть не пішов випити пива, натомість занесло його в це кіно, коли він зовсім п’яний від спогадів сидить у порожньому залі сам, невідривно дивлячись на миготливий екран, на якому з’явилося таке дивне і знайоме марево – рідне місто, його вулиця, міст, по якому бредуть голоногі підлітки-дівчата, і мертве сонце робить усе таким незвичним. Так, він сидить отут, сонний і п’яний, і думає свою безконечну думу, вічну й печальну – чорний вогонь нестримно палахкотить йому в грудях, і він, боже ти мій милий, стає все ниціший та заблуканіший. 4.

Піддубний сидів на ганку й курив самокрутку. Кота не було, і це здивувало Горбатого.

– Кеть сюди, – сказав Піддубний, і його татарські очі зблиснули.

Від нього тхнуло горілкою, і Горбатий це застеріг. Став навпроти, трохи боком, щоб можна було при нагоді втекти, і Піддубний, помітивши це, всміхнувся.

– Це я з твоїм родичем балакав, – сказав Піддубний, випускаючи клубінь диму. – Питався, де Валька. Мені, конешно, діло сторона… Щось дуже інтересувався…

– Підпоював? – коротко й сухо запитав Горбатий.

– Та трохи вгощав, – широко всміхнувся Піддубний. – Але я нічого йому не сказав, бо моє діло сторона…

Горбатий скривив губу.

– Та й сказати не маєте чого, – кинув він.

– Так уже думаєш, не маю, – захихотів він. – Погано ти мене, Петю, знаєш…

Він випустив дим, цмакнув і виплюнув Горбатому під ноги іржаву слину.

Горбатий порвався, щоб іти: Піддубний був йому нецікавий.

– Зажди, – спинив його Піддубний. – Пару тисяч, казав, привіз з собою…

– Брехав, – байдуже сказав Горбатий.

– Казав: пальто мамані хоче, – він знову захихотів і виплюнув іржаву слину.

– А мені що до того? – байдуже спитав Горбатий.

– Як що? Може, хай лучче тобі купить, Петю, га? – Піддубний розширив, скільки міг, малі свої очі й зареготав. – З вирізом для горба?

Горбатий стояв супроти Піддубного й дивився на нього, зсунувши криво вуста. Здавалося, насміх Піддубного не дійшов до нього.

– Хороша штука, га, Петю? – зареготав знову Піддубний. – З вирізом для горба!

Горбатий дивився на розкритий перед ним червоний рот з жовтими зубами і з білим язиком посередині, з тої отхлані котився регіт, змішаний з п’яним смородом, і його очі раптом засталилися: побачив він увіч стіну, на яку любив дивитися, і чарівне своє видиво: шкуратянка, капелюх, галіфе і нові хромові лискучі чоботи. Бачив він це все так виразно, як ніколи раніше, через це спокійно стояв і перечікував, поки пересміється той здоровенний рот, котрий котить на нього смердючий регіт.

– А може, й купить, – сказав коротко і різко і повернувся раптом та й пішов з двору геть, гінко кидаючи короткими, але пружними ногами.

– З вирізом для горба! – гукнув йому вслід Піддубний і знову зареготав.

Горбатий уже не чув того реготу. Стрімко гнав по вулиці, завертаючи голову й дивлячись на крутий схил гори, по якому дерлися, хапаючись за гілки бузку, хлопчаки. Йому раптом стало світло і ясно на серці, бо Піддубний таки підказав йому щось непогане. Щось таке, про що він давно мріяв і що таки може здійснитися.

Схилився, щоб зав’язати шнурка, який розслаб на туфлі, і побачив перед собою не той старий, парусовий туфель, який сьогодні-завтра розв’яжеться, а лискучий хромовий передок…

Цього разу він обійшов п’ятий номер рогатками і подався через міст під Павлюківську гору. Ішов, розмахуючи корзиною, і мугикав. Сонце било якраз у вічі, і він солодко, як кіт, мружився. Ішов шпарко й легко, вже давно минулася його туга, і знову ставав діяльний та моторний; у грудях у нього запалювалася сила, яка тепер ганятиме його по вулицях міста, аж доки не здобуде того вищого задоволення, якого зараз праг. Все влагоджувалося напрочуд добре, він навіть про Піддубного подумав без злості – муркотів від того солодко.

Не доходячи школи, звернув у завулок і погнав між двох рядів парканів, аж доки не досяг хвіртки з дашком, покритим Іржавою бляхою. Зайшов у двір, з буди відразу ж вискочив здоровенний собака і загавкав, забухкав на нього, шалено рвучись із ланцюга. Горбатий спокійно перечікував; нарешті заспівали двері, і в прочілі побачив насторожене жіноче обличчя.

– Це я, мадам Шпачихо! – закричав Горбатий, і жінка розсвінула до нього приязним обличчям.

– Пошов вон! – крикнула вона на собаку, і той замовк і поволочив ланцюга до буди.