Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Задихаючись, замполіт розстебнув верхній ґудзик кітеля, випив води й тупо вп’явся в порожню склянку. На дні – ні краплі. Невже кожному в житті доводиться доторкнутися до гіркої чаші… Багато років Лаврентій Павлович уособлював меч, що нещадно карає. Останнім часом рідше згадували меч-захисник, а про щит, здається, і зовсім не говорили; перед друзями і ворогами виблискував довгий, нищівний меч, котрий, як вважалося, вражав лише ворогів; ворогів усіх мастей і відтінків, де вони не приховувалися б і як не перефарбовувалися б… Як міг меч-захисник опинитися в руках ворога. В руках кривавої людини…

Лише перечитавши повідомлення, ніби завчаючи текст напам’ять, Іван Іванович видер із рамки портрет, розшматував його, кинув шматки в таз, у якому днювальні з жіночої зони мили підлогу, підпалив. Полум’я неохоче лизнуло цупкий папір, погасло. Майор зім’яв газету, поклав на дно таза, сипонув зверху те, що колись називалося портретом, тернув сірником. Газету полум’я пожирало жадібно, але до товстого паперу доторкалося обережно, обмацувало; вогонь, здавалося, ось-ось погасне; замполіт приготував ще одну газету й знову тернув сірником, але в ту ж мить шматки портрета ніби підстрибнули й запалахкотіли; вогненні язики переможно здійнялися вгору, дихнули жаром на майора, Іван Іванович відсмикнув руки, провів долонями по обличчю. Кабінет наповнили дим і сморід. Замполіт підправив указкою зморщені залишки, що зачаділи, спалахнули, а коли догоріли – попелу виявилося на диво обмаль. Іван Іванович зсипав у шматок газети ще гарячий попіл, розчинив навстіж вікна кабінету, а те, що залишилося від великого портрета, поніс у дощату споруду, на дверях якої різною фарбою часто малюють літери «Ж» і «Ч»…

«Страта» портрета відбулася, а сам злочинець ще жив, давав показання, вимагав ввічливого ставлення, люто кидався на глухі двері в камері бункера. Невідомо, чи згадував він тих винних і невинних людей, яких одним розчерком пера відправляв у ще більш страшні каземати. Колишній всесильно-грізний міністр благав, погрожував. Лише наступного року взимку відбувся короткий суд під головуванням Маршала Радянського Союзу Івана Конєва. Вирок виконали в тому ж бункері, де утримувався злочинець. Після розстрілу труп спалили.

Щоразу, коли пістолетним пострілом гримав замок карцеру, Макар спочатку щулився, а потім по-звіриному кидався на кам’яні стіни, на заґратоване вікно, навалювався з розгону плечем на двері, але ніщо не здригнулося, не похитнулося, не піддалося. За що його загнали в кам’яний мішок? За те, що під час бійки заступився за слабшого. Тож добро карається? Виходу й надії на якусь хоч малопомітну людську стежку не було. Нетрі. Нинішня безвихідь здавалася безвихіднішою від закутка і суду, всіх неприємних випадків у дитинстві. Коли пальці звично доторкалися до застарілого рубця на щоці, в’язень завмирав.

І в колонії, і вже тут, у таборі, Макар прагнув менше згадувати минуле. Навіщо труїти душу, та що довше він залишався в кам’яному мішку, то важче вдавалося уникнути спогадів.

Того року, коли лихо обступило з усіх боків і посипалося переспілими грушами, на весняні канікули юний тайговик усе-таки поїхав у гості. Льонько давно запрошував, погрожував улітку не відвідати кордон. Макар розумів: далі зволікати не можна – із настанням тепла в тайзі завжди додається роботи. І тижня не пожив у місті, як надійшла телеграма: дід поранений. До рудника хлопець дістався на службовій машині Павла Лаврентійовича – Геркиного батька, а там уже заповітною стежинкою через болота, не чекаючи ранку, попрямував на кордон.

Зима цьогоріч видалася морозяна, сніжна. Без коня хлопець після опівночі почав знесилюватися. За час, що не їздив до школи, стежку перемело. Цілина цілиною. Юнак не помічав ні морозних розписів та виряджених памороззю дерев, ні заметільних переметів – прагнув уперед, мов лось на довгих ногах, за яким женеться зграя сірих. Згадавши про вовків, про всяк випадок підібрав здоровезний важучий сук і ковзнув рукою по поясі – ніж на місці…

А ось і стара осика поруч із малиновими хащами. Мимоволі Макар знову обмацав ніж, шарпнув долонею по корі; пальці відчули на стовбурі лисину від пазурів звіра. Незважаючи на мороз, обличчя хлопця спалахнуло вогнем. Навіть наодинці не любив згадувати той випадок.

…До будинку Джовба підійшов над ранок, коли ще не співають півні й володарюють морозні сутінки. Завмерло все живе в тайзі. Нічні хижаки забиралися в затишні лігвища, а денна живність ще не залишила своїх схованок. «Глухі часи», – називав мисливець цю пору доби. Згадавши діда, онук кинувся до будинку по цілині.

Тієї ж миті дзявкнуло цуценя, а до огорожі бурувато-рудою кулею викотилася здоровенна волохата псина, за нею примчалися лайка й тримісячне щеня. Всією вагою навалився Буран на тин, злобливо рикнув, але, відчувши запах господаря, радісно завиляв хвостом, заскавулів, а коли Макар перестрибнув через перелаз, винувато лизнув руку, потім, скімлячи, стрибав і вився навколо, силкуючись дотягтися гарячим язиком до обличчя.

– Ну, досить тобі, Буране, досить. – Рука господаря поплескувала собаку по зашийку.

Від утоми та від занепокоєння юнак важко переводив подих. Не міг збагнути, чому скавулить Буран – пророкує лихо чи радіє. Пес намагався не залишати молодого господаря. І в школу супроводжував. Після дзвоника пірне в кущі й чекає перерви, щоб відчути тепло широкої, як лосині роги, долоні. Провівши друга до дверей, Буран відправлявся в зарості. Як не намагалися школярі заприятелювати з відданим охоронцем, але той, косячи поглядом на пропоновані ласощі, на жодного не звертав уваги. Найнаполегливіших і найсміливіших Буран зупиняв беззвучним риком, показуючи ікла розміром із півпальця, яких ледь торкнулася жовтизна. Ті, хто розумілися на собаках, лише переглядалися, заздрісно підморгували Макарові.

– Треба ж, до чого дожив?! Рідний онук залишив мене, мисливця, без собаки, – «скаржився» старий, але дружина вловлювала в незадоволеному бурчанні гордовиті нотки. – Баламут. Рідкісний баламут…