Чарльз Вілан - Гола економіка. Викриття нудної науки

можна запропонувати певні рамки для міркувань щодо ролі уряду в економіці.

Уряд має можливості підвищити продуктивність економіки й у результаті дати нам вигоду. Уряд створює й підтримує законодавчі умови, що дозволяють ринку діяти; він збільшує нашу вигоду, надаючи суспільні блага, які ми самі не можемо придбати; він зглад­жує грубі краї капіталізму, коригуючи зовнішні чинники, особливо — у сфері охорони довкілля. Таким чином уявлення про те, що менший уряд — завжди кращий уряд, просто хибне.

Скажімо, розумні люди можуть погодитися з усім сказаним вище, і все ще не сперечатися — чи уряд США має бути більшим, а чи меншим. Можна довіряти за теорією тому, що уряд має змогу витрачати ресурси таким чином, щоб наше життя покращувалося. Є інше бачення — що здатні на помилки політики, які належать до Конгресу, прагнуть витрачати гроші саме таким чином. Чи є справді суспільним благом німецько-російський музей у Страсбурзі, штат Північна Дакота, місці народження Лоуренса Велка[109]? Конгрес дав цьому музею 500 тисяч доларів у 1990 році (а потім 1991 року забрав назад після гнівних публічних протестів). Як щодо 100 мільйонів доларів на пошук позаземного життя? Пошук інопланетян відповідає визначенню суспільного блага, оскільки буде непрактично для кожного з нас проводити свої власні пошуки життя в космосі. І все ж я маю підозру, що багато американців хотіли би бачити витрачання їхніх грошей на щось інше.

Якби я опитав сотню економістів, майже кожен із них доводив би мені, що значне поліпшення початкової та середньої освіти в нашій країні дасть значний економічний виграш. Однак та сама група розділиться на частини щодо того, чи повинні ми витрачати більше грошей на вищу освіту. Чому? Бо вони різко виступатимуть проти думки, що вкладання більшої суми грошей в існуючу систему поліпшить результати навчання студентів.

Деякі види діяльності уряду зменшують розміри пирога, але водночас можуть бути соціально бажаними. Перерозподіл грошей від багатих до бідних технічно «неефективний» у тому сенсі, що послати бідній сім’ї чек на один долар може коштувати економіці 1,25 долара, якщо взяти до уваги чисті втрати на оподаткуванні. Відносно високе оподаткування, необхідне для підтримки суспільної безпеки, найбільше лягає на тих, хто пов’язаний з продуктивними активами, включно з людським капіталом, що робить країни типу Франції хорошим місцем, щоб народитися в бідній сім’ї, й поганим місцем, щоб бути інтернет-підприємцем (що, своєю чергою, робить її поганим місцем для працівника в галузі високих технологій). Загалом публічні політики, що гарантують частину пирога кожному, сповільнюють збільшення пирога загалом. Дохід на душу населення у Сполучених Штатах вищий, ніж у Франції; США також мають більшу частку дітей, що живуть у бідності.

Сказавши все це, розумні люди можуть не погоджуватися щодо прийнятного рівня соціальних витрат. По-перше, вони можуть мати різні вподобання щодо того, яку частину добробуту вони можуть пустити на компроміс для досягнення вищої рівності. Сполучені Штати — багатша країна, однак нерівність тут вища, ніж на більшій території Європи. По-друге, уявлення про простий компроміс між добробутом і рівністю занадто спрощує дилему допомоги найбіднішим. Економісти, що глибоко стурбовані найбіднішими американцями, можуть розходитися в поглядах щодо того, чи допомога бідним має здійснюватися через дорогі урядові програми, як, наприклад, всезагальне медичне обслуговування, а чи через зниження податків, що стимулювало б економічний розвиток і надало б більшій кількості американців з низькими доходами роботу з вищою зарплатнею.

І останнє. Іноді втручання уряду в економіку є суто деструктивним. Деспотичний уряд може бути як камінь на шиї ринкової економіки. Добрі наміри можуть привести до урядових програм і регуляторних правил, переваги яких будуть суттєво знівельовані їхньою вартістю. Погані наміри можуть привести до законів, що слугуватимуть особливим інтересам або корумпованим політикам. Це особливо стосується країн, що розвиваються, де найкраще, що можна зробити, це відсторонити уряди від тих питань економіки, які їх не стосуються. Джері Джордан, колишній президент і виконавчий директор Федерального резервного банку у Клівленді, зазначав: «Економіку “заможних” від економіки “незаможних” відрізняє те, у чому полягає роль інститутів економіки, особливо її державних інститутів, — стимулювати виробництво чи конфіскувати його»[110].

Коротше кажучи, уряд — як скальпель хірурга: це інструмент втручання, який можна застосувати на добро чи на зло. При правильному та справедливому поводженні він сприятиме чудодійній здатності тіла одужувати. У поганих руках або при надто активному поводженні навіть із найкращими намірами він може завдати значної шкоди.

Розділ 5
 Інформаційна економіка:
McDonald’s не створив кращого гамбургера

Коли Білл Клінтон обирався на посаду президента у 1992 році, він поширював ідею Стипендії надії. План Клінтона (на основі поперед­нього експерименту в Єльському університеті) був начебто елегантним: студенти могли позичати гроші для навчання в коледжі, а потім повертати позику по закінченні навчання з відсотками від їхньої річної зарплатні замість звичних фіксованих виплат тіла кредиту плюс відсотки. Випускники, що збиралися стати інвестиційними банкірами, могли брати більші позики, ніж студенти, які консультували знедолених підлітків у бідних районах, у чому й крилося питання. План розроблявся як відповідь на побоювання, що студенти, які випускаються з великим боргом, змушені заробляти більше, ніж просто добре. Зрештою, важко йти на посаду вчителя чи соціального працівника після закінчення навчання з боргом по студентській позиці у 75 тисяч доларів.

У теорії ця програма мала фінансувати саму себе. Адміністратори могли визначити середню зарплатню після випуску для студентів, що відповідають умовам програми, а потім розрахувати відсоток доходу, який вони мають сплачувати для того, щоб програма окуповувалася, — скажімо, 1,5 відсотка річного доходу протягом п’ятнадцяти років. Студенти, які ставали нейрохірургами, платили би більше, ніж у середньому, а студенти, які боролися б із тропічними хворобами в Того, — менше. Загалом ті й інші компенсували б одні одних, і програма виходила б на баланс.

Існувала лише одна проблема: Стипендія надії не давала жодної надії на працевлаштування, принаймні без великих і тривалих урядових субсидій. Проблемою була жахлива асиметрія інформації: студенти знають більше про свої майбутні кар’єрні плани, ніж адміністратори програми позик. Студенти коледжів ніколи не знають напевно своїх майбутніх планів, однак більшість має хороші уявлення про те, чи їхні доходи після випуску будуть вищими, а чи нижчими за середні, чого достатньо для визначення, чи буде Стипендія надії дорожча, а чи дешевша за звичайну позику. Розумні кити з Волл-стрит уникали б такої програми, бо це була б погана угода. Хто хоче сплачувати 1,5 % від 5 мільйонів щороку протягом п’ятнадцяти років, якщо звичайна позика значно дешевша? Водночас учителі для дитячих