Лоран Гунель - День, що навчив мене жити

Уважно оглянув усі столики. Аж раптом помітив його; Джонатан стояв за столиком навпроти офіціантки, вочевидь, збираючись іти. Трясця! Райян кинувся до свого обладнання, миттєво все ввімкнув і надів навушники.

– Я хочу вам дещо сказати, – промовив Джонатан до офіціантки.

Райян навів чіткість на їхні обличчя.

– У вас гарна усмішка, це дуже приємно. Завдяки їй у мене гарний настрій з самого ранку.

Офіціантка знову всміхнулася, трішки зашарівшись.

Джонатан покинув терасу.

~ 32 ~

Неділя.

Райян нервово глянув крізь чорні штори. На терасі лише туристи. Герой його блогу рідко приходить туди у вихідні.

Він відкупорив бляшанку кока-коли й швидко підніс до вуст. Він так любив ті перші секунди, коли в ніздрях піняться дрібнесенькі краплинки. І зробив кілька ковтків повного свіжості напою. Блог стартонув дуже добре, чого він аж ніяк не сподівався. Принаймні не настільки. Тепер він рахував шанувальників на тисячі, і цей потік щодня наростав. Тим і класний інтернет, що починати важко, але коли все складається, досягаєш великого успіху. Радіо, одна баба сказала, працює на повну силу. Люди скидають посилання всьому своєму спискові, щоб друзі могли порозважатися. Коли тим подобається, вони чинять так само, і тоді приколи котяться винятково швидко. Виходить гарна опукла дуга, яку так люблять в інженерних школах.

Він надів навушники і взявся підслуховувати столики по черзі.

Немає нічого нікчемнішого за розмови туристів. Вони, на жаль, не дурнуваті, а нульові. Тобто не кумедні.

Втомившись, Райян пройшовся по кімнаті й зиркнув у вікно.

Помітив удалині Джонатана й негайно ввімкнув камеру, спрямовану постійно на його садочок. Він одразу відчув, що там щось зчиняється. Джонатан якось дивно роздивлявся довкола. Зовсім неприродно. Тим краще. Райян перевірив налаштування, звук і вивірив кадр.

Джонатан на мить зайшов у садовий сарайчик і вийшов, штовхаючи перед собою газонокосарку. Трясця. Шкода.

Однак ведений якимось інстинктом, Райян фільмував ще кілька хвилин.

Джонатан знову роззирнувся довкола й рушив углиб саду. Пройшов газонокосаркою півколо, потім узявся відсувати гілки кущів, які утворювали загорожу на межі з садочком будинку, що навпроти.

А той, що навпроти, належав колишньому герою блогу – Ґарі.

Джонатан заледве туди протиснувся.

Що ж такого Джонатан збирається натворити в саду того старого придурка зі своєю газонокосаркою?

Машина загула. Те, що страхувальник дотягує до зарплати, косячи в саду сусіда, таки доводило, що криза тривала далі, хай там що кажуть журналісти.

* * *

Якби кожен з нас усвідомлював величезну цінність себе самого, змін зазнав би весь світ.

Але ми живемо у світі, де людям рідко коли кажуть те, що про них думають. Люди дуже соромляться це висловлювати і врешті-решт стають дуже стриманими: кожен таємно береже в собі позитивні оцінки, як насінини, які висушуються в кишені замість того, щоб бути посіяними або розвіяними за вітром у землю та в дощ.

Можливо, в цьому й ховається причина того, що люди не звикли отримувати такі послання, так складно відверто сказати приємну річ комусь і не наштовхнутися на неправильне розуміння або на підозру в нещирих намірах. І якщо завдяки якомусь нечуваному шансу вашу щирість не поставили під сумнів, то в пориві скромності, яка приховує сум’яття від отримання такого незвичного дарунка, ця особа частенько намагатиметься всіма засобами мінімізувати позитивну якість, яку ви йому приписали.

Щоб обійти це все, Джонатан мав тверде рішення: сказати щось приємне і зникнути. Дати собі час лише на те, щоб помітити здивування, народження усмішки чи появу сяяння в очах, а тоді, подарувавши цей маленький шматочок позитивного дзеркала, щезнути. Це було радісно, і він це обожнював.

Оскільки своїх жертв він не знав, головне завдання полягало в тому, який комплімент сформулювати. Втім, у цьому плані часті відвідини тераси у кав’ярні дали йому нагоду розвинути свої інстинкти й прислухатися до інтуїції.

Справді цікаво спостерігати за невідомою людиною, щоб відгадати її позитивні риси, спираючись тільки на чуття. Подивитися на неї якийсь час, відчути її манеру поведінки, її якості, чесноти, привабливі сторони. Це зовсім необ’єктивно, абсолютно нераціонально й повністю необґрунтовано. Потім слід знайти можливість ввійти в контакт, порозмовляти з нею, а тоді утішитись, констатувавши, що здебільшого ви все вгадали.

Але того дня натренованість мало в чому йому допомогла, коли він окликнув сьомого пасажира, який зійшов із трамвая, ним виявився чоловік, вигляд якого нагадував вибивайл нічних клубів.

– Добридень, – привітався усміхнений Джонатан. – Я хотів вам сказати…

Чоловік глянув на нього навдивовижу неприємним поглядом. Здавалося, він от-от загавкає. Це різко вдарило по настрою Джонатана, який несподівано втратив здатність відчути бодай якусь найменшу позитивну рису у свого співрозмовника.

– Я хотів просто вам сказати… еее… Сказати…

Швидше придумати бодай якусь рису, байдуже яку… Так, що в цього типа могло бути позитивного?..

– А саме? – агресивно запитав той.

Він ставав дедалі злішим, це вносило ще більше сумбуру в замішання Джонатана.

Найпростішим було б сказати швиденько будь-який вигаданий комплімент, але він присягнув собі казати тільки те, що відчував щиро.

– Чого вам треба? – запитав хлоп, дедалі наполегливіше.

Він ступив крок у Джонатановому напрямку.

– Знаєте, я… нічого! Я нічого не хочу вам казати. Нічого.

Той трохи подивився на нього і рушив, не зводячи злого погляду.

На щастя, злий фатум не напосівся на Джонатана. Наступного разу випадок вказав на чарівну усміхнену бабусю, в якої Джонатан негайно знайшов тисячу й одну позитивну рису.

* * *

Того ранку Ґарі, як і щодня, вийшов з дому, тримаючи пошту в одній, а каву в другій руці, й попрямував до білого пластмасового стільця в саду на траві. Та щойно ступивши два кроки, він різко зупинився, роззявивши рота.

Його садок, зазвичай зарослий ледь потоптаним дітлахами бур’яном, простягався перед ним досконало викошений. Він протер свої очі.

Що ж це таке тут діється, чорт забирай!

Він же не спав. ХТОСЬ покосив ЙОГО газон. Можливо, дітвора зробила це за його спиною? Ні, неможливо, вони були з ним увесь день у неділю вдома, більш як за десять кілометрів звідси. І не мали б часу, навіть приїхавши на велосипедах.

Він обвів поглядом бездоганно викошений газон. Повільно потрусив головою. Що таке відбувається у цей-от момент у його житті?

Нарешті сів і взявся розбирати свою сьогоднішню пошту.

Реклама дистанційного спостереження.

Рахунок за телефон.

Квартплата.

Реклама світлової вивіски.

Ще бежевий конвертик з написаним від руки й підкресленим словом Ґарі.

Він насупив брови. Тут пахне халепою. Типу