Іван Іванович Дубінін - Контрольний укол

— Тоді й не розпочинайте. Гарного в цьому мало.

— Так, кажуть, допомагає при стресових станах.

— Вам сильно допомогло?

Я посміхнувся.

— Не дуже.

— При стресі виділяється адреналін, Ви ж знаєте, — пояснив лікар, — а він різко звужує судини. Це потрібно для порятунку в екстремальних ситуаціях: або боротися, або тікати. І треба цей гормон терміново витрачати. Американці, ті, наприклад, стрибають на місці, а японці б'ють гумові опудала своїх начальників. Ми ось палимо, а нікотин ще більше звужує судини. Вже краще п'ятдесят грамів випити для розслаблення. Але не більше, щоб не погіршити ситуацію. А неприємності, — він посміхнувся, — вони проходять. Отже, не зневіряйтеся, все буде добре.

Я подякував колезі. Мені дійсно полегшало від його спокійного тону, від упевненості в успішному результаті.

«Що ж це виходить? — думав я, сидячи в ординаторській самотньо (Надія Миколаївна була зайнята якимись справами і не докучала мені своїми повчаннями). — Слідчий відкрито натякає на мою причетність до вбивства Коритіної. А все тому, що я не дію! Що нового я дізнався про ймовірного згубника? Звичайно, дещо прояснилося, але конкретного результату поки немає. Треба, мабуть, міняти методи розслідування. Отже, розглянемо із самого початку. Хвора Пономаренко підозрює, що її хочуть прикінчити, і це дійсно відбувається. Потім я застаю медсестру Коритіну на місці злочину і, по суті, рятую Конєву. Цікаво, що вона там могла наговорити цьому пронозі, що він тепер не відстає від мене? Стоп! — раптово осяяло мене. Я аж схопився і схвильовано заходив по ординаторській. Конєва-то жива! І можна, і потрібно поговорити з нею. Адже хтось її «замовив»? І вона, напевно, щось знає або здогадується про це. У сум'ятті подій я абсолютно не взяв до уваги таку можливість. Це вже щось! Так, треба терміново дізнатися її адресу, — гарячково запрацювала думка. — Історії виписаних хворих здаються в архів, але старша медсестра може декілька днів тримати їх у себе. Пише якісь звіти. Потрібно зараз піти до Людмили Миколаївни й запитати у неї. Ні, не можна, — дійшло до мене. — Вона обов'язково доповість Віктору Тихоновичу. А раптом саме він або вони разом замішані в цій справі? Попросити Віку? А навіщо медсестрі адреса хворого? Теж не годиться. Кого ж попросити? Ігоря Петровича, кого ж ще?! Може, він придумає який-небудь привід. Але треба зробити це швидко, а то знову розтягнеться на два-три дні. Зволікати вже не можна! Сьогодні ж перед його чергуванням зайду до нього додому, — вирішив я. — Тепер залишилося придумати і для нього правдоподібну версію, навіщо це мені знадобилася адреса виписаної хворої?»

До Ігоря я зайшов о четвертій пополудні, вирішивши, що до цього часу він уже підніметься з ліжка і мені вдасться з ним переговорити перед роботою. Я розрахував все правильно, тому що двері мені відчинив сам господар, уже бадьорий, свіжий після денного сну.

— О, Васю, привіт! — радісно здивувався Вербовий. — Проходь.

Я перший раз зайшов до них за власною ініціативою, тому він поцікавився:

— Щось трапилося?

— Загалом нічого, але треба поговорити.

З кухні виглянула Наталія, вона теж була вдома.

— Здрастуй, Васю. Добре, що зайшов, зараз обідатимемо.

У мене склалася така думка, що для жінок найважливіше — нагодувати людину, а потім все решта. Це у них, очевидно, у крові.

Вибігла і Маринка з якоюсь книжкою в руках.

— Драсті, дядю Васю!

— Привіт, Маринко! Що це у тебе за книжка така?

— Про сплячу красуню. А знаєте, дядю Васю, — поспішила вона поділитися своїм відкриттям, — як принц відживив принцесу? — Маринка говорила серйозним тоном, тому що (як і всі діти) була абсолютно впевнена в реальності подій, які відбуваються в казках.

— Як? — підіграв я їй.

— Він її зовсім не цілував, — довірчо повідомила вона, — а зробив дихання «рот у рот»!

Це було так несподівано, що ми, дорослі, розсміялися.

— Це так! — наполягала дівчинка. — Справді ж, тату?

— Звичайно, справді, а як же інакше?

— Ну, Маринко, ти й вигадько! — похитала головою її мама.

Дівчинка, отримавши від мене шоколадку, втекла знову у свій світ робити в нім все нові й нові відкриття.

А ми все ще були під враженням її наївної безпосередньості.

— Я недавно почула, — поділилася Наталія, як вона з гордістю говорила своїй подружці: «Дядя Вася — мій друг: я з ним вітаюся!». Ось так-то. І щодня у неї щось нове. Я зі школи принесла коробку цукерок, мама одного учня подарувала. А ми тільки вчора останні доїли. Ховаю цукерки в шафу, а Маринка уважно за цим стежить.

— Ні, — говорю, — ці сьогодні їсти не будемо.

— А коли?

— Залишимо на чорний день.

Це диво сміховинно скривило своє личко:

— Так сьогодні вже чорний!

— Довелося відкривати, — сміялася щаслива мама. — Ну і хитрюга!

Ми сіли за стіл у залі.