Іван Іванович Дубінін - Контрольний укол

Я вже й не відмовлявся. Так тепло і затишно було мені в цьому сімейному колі, що стало навіть соромно за себе, за те, що я не до кінця довіряю Ігореві, приховую від нього свої підозри. Але холодний розум стримував емоції, і я втішав себе тим, що обов'язково все розповім своєму другові, але — трохи пізніше.

За обідом ми перекидалися незначними фразами. Ігор делікатно відклав нашу тему для бесіди наодинці. І я йому був за це вдячний, хоча і сам би не почав нічого розповідати при всіх.

Маринка колупалася у своїй тарілці з гречаною кашею і час від часу прохально поглядала на маму. Нарешті, Наталя не витримала.

— Гаразд, досить вже мучитися. Йди, неси свій йогурт. І нам заразом.

Маринка радісно випурхнула з-за столу, збігала на кухню і принесла три штуки ласого продукту. Я зрозумів, що на мене сьогодні не розраховували, і Ігор благородно віддає мені свою порцію.

— Ні, я не хочу, — спробував я відмовитися.

— Бери, бери, Васю, мій чоловік його зовсім не їсть, — запевнила мене Наталя.

— Ти що! Мені від одного слово «йогурт» робиться погано, — підтвердив Ігор і для більшої переконливості відсунувся від столу.

— Тату, розкажи дяді Васі про йогурт.

— Маринко! — докірливо сказала мама. — Перестань!

А тато, якось загадково посміхаючись, вже почав:

— Це було в мої студентські роки…

– Ігорю! Дай хоч спокійно доїсти! — дружина була незадоволена.

— А що тут такого? Хай Вася послухає.

— Ну, як хочете, — господиня забрала свій йогурт і пішла на кухню.

Ігор спокійно продовжив:

— Я у той час влаштувався підробляти на склад утильсировини. Роботка — байдикувата! Потрібно було стежити, щоб — не дай Боже! — ніхто не вкрав звідти макулатуру або обгризені вже кістки. Я заступав з шостої вечора, коли йшли останні робітники, і до ранку. Часу вільного — сарай з прибудовами! Мрія студента: готуєшся спокійно до занять, а тобі ще за це й гроші платять! Контора складу розташовувалася в будівельному вагончику, там я і спав вночі. Але особливо мені запам'яталося перше чергування. Справа була у вересні. Осінь видалася спекотна. У вагончику було нестерпно душно, а мушви! Суцільною пеленою! Як штори їх можна було руками розсовувати. Я перед роботою заскочив у магазин, щоб купити собі що-небудь на вечерю. Узяв триста грамів вареної ковбаси, батон. А ось ні молока, ні кефіру в продажу вже не було.

— Візьміть йогурту, — запропонувала дівчина-продавець. — Дуже смачний.

Слово «йогурт» для мене тоді було іноземним. Його, мабуть, тільки впроваджували в наш ужиток. Принаймні в студентському середовищі про нього мало хто й знав.

— А який він? — завагався я.

— Як кефір, беріть — не пошкодуєте, — посміхалася мені мила дівчина.

Діватися було нікуди. Я взяв. Він був у розповсюдженій тоді молочній тарі — півлітровій скляній пляшці. І відразу ж на роботі я вирішив підкріпитися. З'їв половину батону з ковбасою, спробував йогурту. Він був якийсь незвично слизуватий. Чесно кажучи, я його й не розкуштував. Трохи відпив, а решту залишив. До ранку часу ще багато, а студент може їсти у будь-яку пору доби. Пізно ввечері, коли стало прохолодніше, я зайшов у вагончик і, не вмикаючи світла, щоб не напустити нових мух, спрагло, з горла, почав допивати йогурт. Продукт дійсно був незвичайний, та ще із якимись добавками. Напевно, з родзинками, здогадався я, тому що щільні грудочки періодично чіплялися за горло. Одна з них потрапила на язик, я спробував її зубами, потім, увімкнувши світло, взяв пальцями. Злегка очистивши її від молочного нальоту, я з жахом усвідомив, що це — муха! Я глянув на пляшку з йогуртом, що залишився. Там плавала безліч любителів цього молочного продукту! «У-о-о!» — відразу ж затрубив мій шлунок. І я як дав струменем по стінах! А мухи обтрушувалися, розповзалися і розліталися в різні боки.

Маринка пищала від захоплення, слухаючи цю історію, мабуть, не вперше. Я кривився і сміявся одночасно.

— Тату, а вони не подохли ще?

— Не встигли. Я їх звільнив, — відповів той. — Ось після цього, — додав Ігор, — при слові «йогурт» мені згадується мій задушливий вагончик, ковтки слизевого молочного продукту з оригінальним наповнювачем, і робиться погано. Бррр!

— А я теж знаю випадок, пов'язаний з мухами, — сказав я, коли ми відсміялися. — Моя мама дуже гидлива. Не дай Бог помітить в тарілці волосину або муху — тут же її знудить, і їсти вона не буде потім цілий день. А батько любив над нею покпинитися, хоча вона і дуже сердилася на нього за це. Під час обіду побачить випадкову муху на столі, махне рукою, наче зловив — і кидає до рота. А потім ніби жує — і з насолодою ковтає. Мама хапається за рота і вискакує з-за столу до туалету. Опісля докоряє реготуну: «Старий дурень!». А одного разу він таки зловив муху і автоматично кинув її до рота. Та прилипла до піднебіння, полоскотала і, звільнившись, вилетіла назовні.Батько від несподіванки (з роззявленим ротом) перелякано вирячив очі на маму, а та — на нього. І разом побігли лякати раковину! Відтоді він з мухами більше не експериментує!

Ось на такій «мушиній» ноті закінчили ми трапезу. Подякувавши господині за смачний обід, ми вийшли на балкон.

— Що там у тебе за розмова? — відверто запитав Ігор Петрович, глибоко затягуючись сигаретою.

— Навіть не знаю, з чого почати, — зам'явся я.

– Із самого початку, — підказав Ігор.