Іван Іванович Дубінін - Контрольний укол

вказала на нього рукою. — Зазвичай я рано прокидаюся, а тоді чогось розіспалася. Та й не спала вже, а просто не вставала. Коли чую шум якийсь у під'їзді і ніби упустили щось, наче мішок посунувся і гепнувся. Потім вщухло. Ну, думаю, раз тихо — значить, усе гаразд. Полежала ще трохи. Проте непокоюся все одно. Піду, вирішила, подивлюся. Двері прочиняю — Боже святий! — ноги чиїсь стирчать! Я — туди, а там Василівна мертва лежить. Я голову їй підняла, а рука моя в крові. Вдарилася, мабуть, чи, може, вдарив хто?

— А Ви нікого не помітили стороннього? — запитав хтось із жінок, і я був вдячний їй за моє питання.

Бабця радісно обернулася в її бік.

— Мене і міліція про це питала! Ні, не бачила. Може, і був хто, та утік, а може, сама впала. У неї тиск був страшенний! А працювала все ж таки. А куди діватися? Молодь зараз не дуже заробляє, ось на нас, людях похилого віку, все і тримається!

Розмова йшла, безсумнівно не в те русло, і тому я обережно підправив:

— Може, злякалася кого?

— Хто, Василівна?! — вона подивилася на мене так, буцімто я поставив під сумнів відвагу всього їхнього покоління. — Та вона сама кого хочеш налякає! — Потім спокійно, навіть діловито, додала: — Пора прийшла — ось Бог і прибрав.

Мене ця стареча філософія мало влаштовувала — муляло питання: вколошкали її, чи вона сама раптово померла від інсульту? А де шукати відповіді, у міліції? Тільки й залишається. Адже там мене вже підозрюють у вбивстві однієї жінки.

* * *

Міліція, як завжди, була легка на згадку. Наступного ранку я побачив слідчого Касьянова з його незмінною течкою під рукою, який упевнено і спокійно прямував у кабінет завідувача. Усередині мене все опустилося. І хоча я негайно відправився на обхід, це не відвернуло небажаного побачення. Ледве я закінчив огляд хворих, як мене запросили в кабінет шефа.

Слідчий сидів за столом над розкладеними паперами. Ми привіталися.

— Сідайте, лікарю, — запросив він.

— Я її не вбивав! — не витримав я.

— Кого? — Касьянов здивовано підняв брови.

— Бабу Фросю!

— Яку бабу Фросю?

— Ну, Єфросинію Василівну, санітарку.

— А, Дорохову?

Боже! Я навіть не знав її прізвища. Все баба Фрося та баба Фрося!

— А з чого Ви взяли, що її вбили? — він уважно подивився на мене.

— Ну, — зам'явся я, — припускаю.

— Ага, припускаєте. А на підставі чого?

Як я не прагнув не дивитися йому в очі,та все одно періодично натикався на його гострий погляд.

— Сусідка розповідала (ну та, що виявила її) ніби голова у неї була розбита. Може, вдарив хто?

— Може, і вдарив, — погодився слідчий, уважно дивлячись на мене.

— Я того дня працював, багато хто може підтвердити, — виклав я заздалегідь заготовлену фразу.

— Так, я знаю, — і, помовчавши, він до нестерпності поволі вимовив. — Василю Васильовичу, а дайте мені, будь ласка, відповідь на одне запитання, — ПАУЗА: — Чому Ви в ту ніч кричали на медсестру Коритіну?

— Я ж Вам уже пояснював…

— Я Вас не питаю, — перебив мене Касьянов, — пояснювали Ви мені чи ні, я Вас запитую, чому Ви кричали на медсестру Коритіну?

— Я тоді розхвилювався…

— Я Вас не питаю, розхвилювалися Ви тоді чи ні, я запитую, чому Ви кричали на медсестру Коритіну?

— Та я просто сказав їй…

— Я Вас не питаю, просто Ви їй сказали чи ні, я запитую, чому Ви кричали на медсестру Коритіну?

Я затнувся і більше не вимовив ні слова.

— Чому Ви мовчите? — здивувався слідчий.

— Я не знаю, що Вам відповідати.

— Як не знаєте?! Я ж Вас запитую, чому Ви кричали на медсестру Коритіну?

Відчуття образи, приниження і злості на цю людину раптом піднялися в моїй душі і миттю ринули до горла, але, мабуть, там застрягли, тому що дихати мені стало нічим, аж навернулися сльози.

Слідчий ще про щось питав, але я його не чув і не розумів. Нарешті він відкинувся в кріслі, і через деякий час до мене дійшло як крізь вату:

— Добре, Василю Васильовичу, йдіть, але поміркуйте над моїми запитаннями.

Я вийшов з кабінету і попрямував з відділення надвір, на повітря. На порозі палив незнайомий лікар, і, дивно, мені теж раптом захотілося покурити.

— Вибачте, у Вас не знайдеться зайвої сигарети, — попросив я.

Той посміхнувся і поліз у кишеню.

— А як же «Мінохоронздоров'я попереджає», докторе?

— Мінохоронздоров'я хоч попереджає, а міліція досаждає.

Колега посерйознішав і чемно підніс мені запальничку. Я вдихнув повними грудьми гіркий ядучий дим і відразу ж зайшовся кашлем до болю в грудях, до сліз.

Лікар співчутливо спостерігав, потім запитав:

— Не палили раніше?

— По-серйозному