Іван Іванович Дубінін - Контрольний укол

його. Скільки ми робіт змінили! І навіть міста. А ось зараз йому пропонують посаду — тільки це між нами! — вона приклала палець до губ, — високу, престижну, а я дуже хвилююся, щоб все знову не зірвалося! Ви мене розумієте?

Я кивнув, хоча, якщо чесно, ніяк не міг второпати, куди вона хилить.

— Віктор Тихонович — солідна, поважна людина, постійно на виду, — сказала вона жалісливим тоном, як про малу безрозсудну дитину, — і дуже не хотілося б, щоб хтось його компрометував.

«Чи не здогадується вона про мій інтерес до особи шефа?» — стривожився я.

— Василю Васильовичу, будь ласка, допоможіть мені, а я перед Вами теж у боргу не залишуся.

— Та я… власне… нічого… — почав я белькотати щось незв'язне.

— Василю Васильовичу! — перебила вона мене. — У мене до Вас прохання. Якщо Ви знаєте або випадково потім дізнаєтеся, що хтось з жінок намагається спокусити Віктора Тихоновича, то, будь ласка, повідомте мене. А я вже знаю, як з цим боротися. Добре?

Я знову почав видавати якісь невиразні звуки.

— Може, ще кави? — запропонувала Єва Борисівна.

— Ні, дякую, мені вже пора.

Коли вона провела мене до дверей то, подаючи руку, скоріше порадила, а не запитала:

— Сподіваюся, Ви умієте зберігати дамські секрети?! і солодко посміхнулася.

У коридорі я нарешті вільно зітхнув після задушливої липкої атмосфери кабінету.

Віка давно вже чекала на мене, тому що, як тільки я з'явився у відділенні, замахала мені рукою з другого кінця коридору.

Вона була схвильована, і я зрозумів: щось трапилося. Тому мовчки, кивком голови запитав її про це.

— Сьогодні вранці в під'їзді знайшли мертву бабу Фросю!

Го-па! Я поволі опустився на стілець, що стояв поряд. З півхвилини ми мовчали, обмірковуючи цю новину.

— З перерізаним горлом? — нарешті запитав я.

— Не знаю.

— А хто сказав?

— Старша. Людмила Миколаївна. Син зателефонував. Віктор Тихонович уже поїхав у міліцію.

— Ну й днинка! А що вона ще говорила?

— Нічого. А, ось пригадала: гроші треба буде здати на похорон.

Я пішов до ординаторської. Риндіна щось писала, одночасно попиваючи каву і димлячи сигаретою.

— Ви чули — баба Фрося загинула! — повідомив я їй надзвичайну новину.

Але вона була вже, ймовірно, в курсі подій.

— Хай мене Бог прощає, але треба і честь знати! — видала Надія Миколаївна. — Давно пора!

Я ошалів від такої реакції на смерть людини, тим більше нашої співробітниці.

— Так її ж убили! — з обуренням різонув я.

— Хто Вам це сказав?

Не хотілося світити Віку і тому я трохи злукавив:

— Людмила Миколаївна.

— Ось так народжуються чутки, — усміхнулася Риндіна. — Потім ми ще почуємо, що її хотіли згвалтувати, але вона відчайдушно боролася за свою честь і тому її жорстоко вбили.

— Перерізали горло, — додав я.

Лікарка вражено втупилася в мене:

— У Вас бурхлива фантазія, Василю Васильовичу! Вам треба було йти працювати слідчим. — Потім пояснила: — Бабці вже за сімдесят, повинна ж вона колись померти?

— Але Віктор Тихонович поїхав у міліцію, — не здавався я.

— Правильно, — погодилася вона. — Нагла смерть, тим більше в громадському місці, завжди розслідується міліцією. А стару, напевно, просто схопив удар.

«Ага, — подумав я. — Можливо, спочатку хтось і схопив, а потім уже був удар. По голові. Почекаємо шефа, послухаємо, що він скаже.»

Але завідувач, що під'їхав наприкінці дня, ніякої ясності не вніс. Втім, він і не збирався нічого нікому пояснювати. А лізти до нього з розпитуваннями я не став.

РОЗДІЛ 18

Похорон баби Фросі був на третій день. Світлана охоче погодилася допрацювати зміну за двох, та й Надія Миколаївна теж нікуди не пішла, адже хтось з лікарів повинен був залишатися у відділенні. Решта наших співпрацівників прийшли провести заслужену робітницю в останню путь. Був тут і головний лікар — Олександр Михайлович — і колеги з інших відділень.

Баба Фрося жила в старому районі, в панельній п'ятиповерхівці із затишним двориком, де в основному жили пенсіонери, такі ж старі й принишклі, як і їх будинок.

Син нашої санітарки, в сім'ї якого вона жила, чоловік років п'ятдесяти, вже сивий, з сумним напруженим обличчям, займався організацією похорону. Ми своєю групою стояли у дворі й тихо перемовлялися. Трохи вдалині, в оточенні людей, стояло кілька бабусь, і одна з них, заохочувана увагою нових слухачів і горда тим, що це саме вона виявила мертву подружку, в черговий раз розповідала подробиці того фатального ранку. Я ближче підійшов до них.

— А я тут мешкаю, на першому поверсі. Он моє вікно, —