Алессандро Кампі - Муссоліні

робочих заворушень, що розпочались у лютому–березні 1920 року (хоча страйки та заворушення, поширені навіть серед селян, спалахували вже з осені 1919 року), із кульмінацією у вересні того ж року, коли відбулося захоплення заводів.

Незважаючи на всі ці труднощі, наприкінці 1920 року Італійський союз боротьби набув конкретних обрисів на національній політичній сцені. Що відбувалося тим часом? Насамперед спонтанна регресія й очевидний провал революційного руху під тиском руху робітничого. Згодом д’аннунціанівську авантюру було безславно завершено під різдвяні вибухи гармати 1920 року. Але найголовніше те, що в надрах муссолінівського руху зміцнів «новий» фашизм: аграрний і провінційний, фашизм паданських рівнин і місцевих лідерів, який виник у контексті селянських заворушень як самовираження середніх прошарків сільських мешканців у боротьбі з батрацькими організаціями. Цей фашизм уже не пов’язувався з ветеранським світом, а тому із соціальної, психологічної та ідеологічної точок зору він дуже відрізнявся від міського фашизму та фашизму «вісімнадцятих» з міланським корінням, дух якого випростувався з воєнних окопів.

Зростання аграрного фашизму – для якого насильство проти політичних опонентів за допомогою сквадристів стало майже систематичною практикою, – поза сумнівом, сприяло трансформації авангардного міського руху в політичну, територіально розширену організацію з опорою на великі маси людей і цим зумовило як поступову мілітаризацію, так і політико-ідеологічні метаморфози. Адже ідея революції потроху втрачала синдикалістський і диверсійний характер, спрямований на підрив консолідованих економічних рівноваг (типовий для лівого радикалізму, з якого свого часу виник фашизм), і дедалі більше відчувала вплив націоналістичних почуттів і типового дрібнобуржуазного духу, проте з невичерпною для фашизму авантюрною жилкою та бунтарством. Аграрний фашизм у поєднанні зі сквадризмом раптово став реалією, контролювати яку було складно навіть для Муссоліні. Тож його лідерство в русі неодноразово ставало предметом обговорювання на відтинку між зимою 1920 року та літом 1921 року (етап великого напруження розпочався з серпня 1921 року, наступного дня після так званого пакту про примирення, через який фашисти та соціалісти взаємно зобов’язалися припинити будь-яке насильство між собою, дуже бажаного для Муссоліні пакту, але жорстоко оскаржуваного й зведеного нанівець, власне, передовими представниками аграрного сквадризму). Але, з іншого боку, це був політичний інструмент, який Муссоліні підтримував і майстерно використовував як тактичну зброю для здійснення тиску та нав’язування своїх умов, що забезпечило йому простір для маневрів на політичній сцені, в тому числі на майбутнє. Настільки, що деякі історіографи вважали, що саме «чорний терор», використання насильства, спроба стати «білою гвардією» буржуазії та увійти до табору консерваторів як контрреволюційна й антинародна сила порядку більше за інші фактори сприяли стрімкому сходженню фашизму від кінця 1920-го до осені 1922 року.

Роль сквадризму та насильства дійсно була значною (інакше й бути не могло, адже насильству відводилося настільки знач­не місце в символіці фашизму, що воно стало однією з його визначальних і специфічних рис з історично-ідеологічної, естетичної та антропологічної точок зору), але не вирішальною сама по собі. Умови, за яких вистигло сходження фашизму до влади, були насправді більш складними та взаємопов’язаними, ніж це можна припустити з огляду на тлумачення фашизму як інструменту в руках керівного ліберального буржуазного класу й збройного табору джоліттівського проекту, мета якого – згуртувати буржуазію в антисоціалістичному й антинародному дусі. (Проект був офіційно ухвалений завдяки проникненню в «національні блоки» за особистим бажанням Джолітті кандидатів од фашистів разом із католиками та лібералами на політичних виборах у травні 1921 року, що принесли Італійському союзу боротьби 35 депутатських мандатів, з-поміж яких опинився сам Муссоліні – за нього активно голосували в Мілані, і він увійшов у «велику політичну гру» національного рівня вже на чітко визначених правих позиціях.) Аби не розпилятись у спробі зробити ретельну історичну реконструкцію, звернемо увагу щонайменше на три інших фактори, без яких перемога чорносорочечників була б украй важкою.

Для початку треба зауважити, що з певного моменту фашизм перетворився на політичний феномен із безперечною соціальною, ідеологічною й політичною автономією. Народжений інтуїцією Муссоліні в бунтарському розтлінні післявоєнного періоду як підривне угруповання серед стількох породжених цими обставинами можливостей, що потроху самі собою зник­ли, фашизм доволі швидко перетворився на «водозбір» певних соціальних інтересів і політичних інстанцій, що здебільшого виводили на дрібну та середню буржуазію в містах і селах, хоча й різну за соціальною та територіальною структурою, проте рівною мірою ворожу як до пролетаріату, так і до великого капіталу. Після війни дрібна та середня буржуазія перебувала у пошуках сили, здатної представляти її в політиці, захищати її економічні інтереси, розсіювати її страхи та задовольняти амбіції. Такою силою виявився фашизм, попри те що він здавався суперечливою реалією, позбавленою чітких теоретичних координат, відкритою будь-якому впливу або настрою у вічних коливаннях між революцією та реакцією, патріотичною, але не суто націоналістичною, навколосоціалістичною, але антибільшовицькою та антимарксистською, ліберальною в економіці й водночас чутливою до ідеї державного будування. Все це пояснювалося тим, що фашизм «прийшов останнім»32 на вже перенаселений і структурований політико-партійний фронт, де нелегко було знайти вільне місце та привернути до себе увагу (звідти, між іншим, притаманна фашизму властивість використовувати насильство як інструмент політичної дії). І все ж таки з огляду на мінливу політичну реальність на службі великої провладної буржуазії не варто вдаватися до однобокої негативної конотації, адже саме такий характер – соціально магматичний, політично безпрецедентний та ідеологічно еклектичний – зробив із фашизму унікальну й автономну політичну силу: інноваційну щодо цілей та інструментів боротьби порівняно з іншими, дедалі більше здатну приборкувати людські маси. Він підтримував усе тісніші відносини співробітництва з консервативними та ліберальними політико-соціальними силами, присутніми на національній політичній сцені, але як носій достатньо автономного політичного проекту.

Іншим пунктом, на який треба звернути увагу для розуміння переможного сходження фашизму, є спосіб, в який упродовж ключових років діяли активні сили на італійській політичній сцені. Політична історія Італії в період між 1920-м і 1922 роком була усіяна, мов небо зірками, політичною близькозорістю, відставанням, боязкістю, контрастами, і Муссоліні як добрий тактик ними сповна користався. Наприклад, можна згадати, наскільки Джолітті та загалом керівному ліберальному класу бракувало розуміння фактичної природи фашизму, яка від початку демонструвала вочевидь підривний і антиліберальний характер руху й реально унеможливлювала абсорбування фашизму в політично-парламентські ігри, наскільки їм бракувало розуміння соціальних, політичних і державотворчих процесів, розпочатих після війни, зокрема після політичних виборів у листопаді 1919 року. Завдяки прийняттю пропорційної системи ці вибори радикально та безповоротно змінили політико-партійну географію країни, сприяючи зміцненню двох сил: соціалістів і народників, однаково ворожих до ліберального устрою. Згадаймо також непоправний розлом в італійському соціалізмі, який розподілився на