Алессандро Кампі - Муссоліні

class="book">Детальну програму руху було доведено до відому публіки десь за два місяці, а точніше, 6 червня, вона стала результатом націонал-революційних налаштувань суспільства із вагомим ліводемократичним ухилом: антимонархічним, антиклерикальним із виробничо-синдикалістськими інтонаціями, а отже, з вимогою запровадити восьмигодинний робочий день, встановити мінімальну заробітну плату, експропріювати цілинні неорані землі, майже повністю арештувати всі прибутки від війни, забезпечити «участь представників трудящих у організації роботи промисловості»25.

Муссоліні прагнув створити рух, а не партію; точніше, «антипартію», не обмежену якимось упередженнями, спрямовану на досягнення нечисленних революційних цілей. Типові риси такої «антипартії» було подано в статті, що з’явилася в газеті «Popolo d’Italia» 3 липня 1919 року: 

Фашизм є безпристрасним рухом. Він не гребує відносинами з людьми та групами, яких ігнорують або засуджують моралісти зі своїм ідіотським міщанством. [...] відносинами як місцевого, так і національного масштабу, [що] не передбачають офіційного оформлення, якихось запротокольованих намірів, адже формалізм суперечить духу фашизму. Головне – знати, що всі ці сили можуть використовуватися зі спільною метою [...].

Союз боротьби не може, не хоче, не може бути, не може стати партією. Союз боротьби – тимчасова організація всіх тих, хто погоджується на певні рішення наявних сучасних проблем [...].

Фашизм є антиакадемічним явищем. Не політиканським. Далеким від статутів і регламентів. [...] Він не припускає та не витримує довжелезних промов. Він дістається до суті питань [...].

Фашизм є рухом реальності, правди, життя, він – зрощений із життям. Він стверджує прагматичність. У нього немає пріоритетів. [...] Він не претендує на вічне й довге життя. Він житиме, поки не виконає свою справу. [...] в Союзі боротьби немає плісняви застарілих ідей, вельмишановної бороди старців, ­ієрар­хії умовних цінностей, проте є молодість, є піднесення та віра. Фашизм завжди залишатиметься рушієм меншостей26.

Як ми бачимо, деякі з факторів – прагматизм і політична маневреність, задекларований релятивізм цінностей та ідеалістичних принципів, віталізм на тлі ірраціоналізму в поєднанні з культом меншин, спроба омолодити рух, схильність до сліпої віри та сектантства – були й залишаться не тільки типовими рисами фашизму як феномена, а насамперед особистими характеристиками його засновника, який принаймні на цьому етапі не спромігся прикувати увагу італійської політики до того, що вважав «найбільш живою, найбільш зухвалою, найбільш новаторською, найбільш революційною силою [...] з усіх сил, що є в Італії»27.

Очевидною ознакою того, що Муссоліні зі своїм Союзом боротьби опинився в дуже скрутній ситуації, ба навіть у відносній ізоляції, став катастрофічний результат політичних виборів 16 листопада 1919 року. В Мілані – єдиному окрузі, де їм вдалося представити автономний перелік (між кандидатами фігурували не тільки Муссоліні, а й відомий диригент Артуро Тосканіні, засновник футуризму Філіппо Томмазо Марінетті та екс-капітан ардіті Ферруччьо Веккі), – фашисти отримали 5 тисяч голосів серед 270 тисяч виборців. У цей момент здавалося, що мрії Муссоліні про політичну славу і щойно народжений фашизм зійшли нанівець. Навіть газета «Popolo d’Italia» кілька разів була на межі закриття. Соціалісти, що вийшли переможцями з цього змагання разом із народниками, не втомлювалися жорстоко глузувати зі свого enfant prodige[35] довоєнного періоду, який замкнувся в патетичному глухому провулку італійської політики: «Сьогодні вранці з Навільо[36] було витягнуто напів­затхлого небіжчика. Здається, це про Беніто Муссоліні»28. 

«Революційний реалізм»: фашизм при владі 

Ключ до багатьох секретів складної особистості Муссоліні треба все ж таки шукати у драматичних і розпачливих подіях триріччя 1920–1922 років – у тих декількох місяцях, що ознаменували його перехід від гострої поразки на виборах до посади Президента Ради. Саме в цей короткий рішучий період Муссоліні якнайкраще продемонстрував свою ефективність і дієвість, а надто свою здатність правильно відчувати політику (як самоствердження, волю, домінування, креативність, боротьбу та пристрасть, згідно з анархо-ніцшеанським ученням) і владу (усвідомлену як суто світське, мирське та незалежне від церкви поняття без етико-релігійної упаковки в межах типового розуміння певного напряму політико-національної думки). У його уяві політичного діяча, який прочитав Макіавеллі та Маркса, Ніцше та Сореля (упевнений у тому, що урок засвоєно досконало), класики анархізму та класики революційної думки співіснували у такий собі італійській суміші реалізму та відчуття моралі, відсутності упереджень та ідеалізму, загостреної сентиментальності та колективної чуттєвості, крайнього індивідуалізму, духу симуляції та трагічного сенсу історії – типових прикмет макіавеллівської традиції та тактицизму в поєднанні з усвідомленням чеснот, притаманних революційній ментальності.

У результаті сполучення всіх цих факторів, завдяки максимальному використанню обставин внутрішньої політики та помилок супротивників, а також неабияким політичним якостям і безперечним тактичним здібностям, очевидній готовності «швидко захопити всі сили, що вирували в сьогоденні, навіть якщо вони контрастують між собою»29 по завершенні тривалого післявоєнного періоду Муссоліні зумів нав’язати політиці свою креатуру. Такий результат уможливився тому, що романьольський революціонер усвідомив необхідність торувати власний шлях, а в ці доленосні роки остаточно в цьому переконався, «завжди відчуваючи реальність і орієнтуючись на неї»30: серед складних обставин, що привели його до влади, треба зазначити типове для будь-якого справжнього політика усвідомлення «своєї унікальної сили, напрямної лінії свого політичного життя»31.

Наприкінці 1919 року фашистський рух здавався вибуховою та утопічною групкою осіб, укоріненою в кількох областях краї­ни і, якщо чесно, позбавленою провідної ідеї або конкретного політичного проекту. Щодо самого Муссоліні, він немов перебував у полоні подій і сил, до активізації яких сам же й доклав зусиль, він був нерішучий, сповнений сумнівів – за крок від політичної поразки.

Його проблеми із визначенням чіткої політичної стратегії ускладнилися після авантюри, яку у вересні 1919 року розпочав Д’Аннунціо зі своїми «легіонерами» з метою анексування міста Фіуме й проголошення суверенної держави. Протягом року, а саме доки тривала окупація Карнаро, Д’Аннунціо був «поетом-солдатом», який тримав політичну сцену та підігрівав амбіції революціонерів як правого, так і лівого напряму. Впродовж цього періоду Муссоліні перебував у дещо вимушеному становищі: йому доводилося допомагати або, ще гірше, грати роль звичайного мегафона Д’Аннунціо на сторінках газети «Popolo d’Italia», дотримуючись увесь час двоякої, майже ухильницької позиції, адже від нього як справжнього політика не міг приховатись ефемерний і романтичний характер д’аннунціанівського повстання.

Він здавався слабким і позбавленим чіткої політичної спрямованості – він і справді обмежився тільки кількома загальними аргументами на підтримку робітників під час