Артур Конан Дойль - Собака Баскервілів

— Ні, ми нічого такого не чули, — сказав я.

— А як ви поясните загибель цього нещасного?

— Я впевнений, що він збожеволів від страху, від постійної загрози бути пійманим. Імовірно, бігав по болотах під час нападу паніки й зрештою впав і зламав собі шию.

— Так, це цілком правдоподібно, — сказав Степлтон і зітхнув із явним полегшенням. — А що про це думаєте ви, містере Шерлок Холмс?

— Яка догадливість! — сказав мій друг, відваживши йому низький уклін.

— Ми давно на вас чекаємо, відтоді, як тут з’явився доктор Ватсон. І ви приїхали вчасно — саме до трагедії.

— Так, справді! Я впевнений, що мій друг дасть їй правильне пояснення. А я виїду завтра до Лондона з неприємним осадом у душі.

— Як? Ви завтра їдете?

— Збираюся.

— Але ваш приїзд, звичайно, проллє світло на всі ці події, які поставили нас буквально в глухий кут.

Холмс знизав плечима:

— Успіх не завжди дається нам у руки. При розслідуванні треба спиратися на факти, а не на легенди й чутки. Щось у мене нічого не виходить із цією справою.

Мій друг говорив природним і спокійним тоном. Степлтон подивився на нього уважно, пильно. Потім звернувся до мене:

— Я охоче запропонував би перенести тіло до нас у будинок, але моя сестра так перелякається, що, мабуть, краще цього не робити. Прикриймо йому чимось обличчя й залишімо тут. До ранку з ним нічого не станеться.

Так і було зроблено. Ми з Холмсом відхилили пропозицію Степлтона зайти в Мерріпіт-Хаус і пішли до Баскервіль-Холу. Пройшовши кілька кроків, ми озирнулись і побачили його фігуру, що повільно віддалялася вглиб боліт, а далі, за нею, єдина чорна пляма на посрібленому місяцем схилі — там, де лежала людина, загибла такою страшною смертю.

— Нарешті ми зійшлися в рукопашному бої! — сказав Холмс, прямуючи поруч зі мною. — Але яка витримка! Як швидко він узяв себе в руки! Але ж удар був воістину приголомшливий — побачити, що твоєю жертвою стала зовсім не та людина, яку ти намічав! Я, Ватсоне, говорив вам про це в Лондоні й повторюю зараз: нам ще не доводилося схрещувати рапіри з більш гідним супротивником.

— І все-таки шкода, що він нас побачив!

— Я спочатку сам про це пошкодував! Але, зрештою, що поробиш!

— А як ви гадаєте, зустріч із вами позначиться на його планах?

— Так, він діятиме ще обережніше або ж зважиться на якийсь відчайдушний крок. Як і більшість злочинців, Степлтон, імовірно, занадто покладається на свою хитрість і думає, що обвів нас навколо пальця.

— Чому ж ви не хочете заарештувати його?

— Мій любий Ватсоне! Ви людина дії. Ваші інстинкти штовхають вас на рішучі заходи. Ну гаразд, припустімо, що вночі його заарештують. А що це нам дасть? Ми нічого не зможемо довести. От у чому диявольська хитрість цього задуму! Якби спільником Степлтона була людина, ми роздобули б деякі докази, але спробуйте витягти на світло величезного пса! Хіба це допоможе нам затягти петлю на шиї його хазяїна?

— Але ж є склад злочину!

— Зовсім ні! Все це лише здогади й припущення. Нас візьмуть на кпини в суді, якщо ми з’явимося туди з такою фантастичною історією й підкріпимо її такими доказами.

— А сер Чарльз?

— Знайдений мертвим, слідів насильницької смерті не виявлено. Ми з вами знаємо, що він помер від страху, і знаємо, що його налякало. Але як переконати в цьому тих дванадцятьох недоумків-присяжних? На чому базується припущення, що до цього причетний якийсь собака? Де сліди його укусів? Ми з вами знаємо, що собаки не кусають мертвих і що сер Чарльз помер до того, як пес на нього кинувся. Але ж це треба довести, а доводити нам нема чим.

— Ну, а сьогоднішня ніч?

— Вона нічого особливого не дала. Прямого зв’язку між собакою й загибеллю каторжанина немає. Ніхто цього собаки не бачив. Правда, ми його чули, але ж не маємо доказів, що він гнався за каторжанином. Цілковита відсутність мотивування! Ні, друже мій, факт залишається фактом: складу злочину ми встановити не можемо, але варто піти на ризик, щоб зробити це.

— Що ж ви робитимете?

— Я покладаю великі сподівання на місіс Лауру Лайонс. Коли вона довідається про справжню ситуацію, то надасть нам серйозну допомогу. Окрім того, я маю й інший план. Втім, не треба загадувати наперед, хоча я все-таки сподіваюся, що завтра перемога буде за мною.

Більше мені нічого не вдалося вивідати у Холмса, і до самих воріт Баскервіль-Холу він ішов мовчки, заглиблений у свої думки.

— Ви зайдете?

— Так. Тепер ховатися уже немає сенсу. Але ще одне, Ватсоне. Не кажіть серові Генрі про собаку. Нехай приписує смерть Селдена тим причинам, які намагався підказати нам Степлтон. Так йому буде легше перенести те випробування, що чекає його завтра, коли він піде обідати в Мерріпіт-Хаус, якщо я правильно цитую ваш останній звіт.

— Але мене теж туди запрошували.

— Тоді вам доведеться відмовитися від запрошення. Нехай іде сам, це легко влаштувати… Ось так. На обід ми, напевно, спізнилися, але на вечерю прийшли вчасно.

Розділ XIII

Розставлені пастки

Сер Генрі не так здивувався, як зрадів своєму новому гостеві, адже був упевнений, що, довідавшись про події останніх днів, Шерлок Холмс не всидить у Лондоні. Проте баронет здивовано звів брови, коли з’ясувалося, що мій друг з’явився без речей і навіть не намагається пояснити їхню відсутність. Холмса відразу забезпечили всім потрібним, і за пізньою вечерею ми розповіли баронетові про ту частину своїх пригод, яку йому слід було знати. Але до цього мені довелося виконати один нелегкий обов’язок — повідомити Беррімору і його дружині про загибель Селдена. Дворецький сприйняв цю звістку з неприхованим почуттям полегшення, але місіс Беррімор гірко плакала, закривши обличчя фартухом. В очах усього світу цей Селден був злочинцем, чимсь середнім між дияволом і звіром, а вона й досі бачила в ньому хлопчика-бешкетника, дитину, яка в дитинстві чіплялася за її руку. Воістину чудовиськом має бути людина, якщо не знайдеться жінки, яка оплакуватиме його смерть!

— Відтоді як ви виїхали, Ватсоне, я все сиджу в будинку й пропадаю з туги, — сказав баронет. — Сподіваюся, така слухняність мені зарахується? Якби не дане вам слово не виходити на болота, я провів би вечір набагато веселіше, тому що Степлтон надіслав мені записку із запрошенням.

— Так, набагато, я в цьому не сумніваюся, — сухо сказав Холмс. — До речі, ви, імовірно, не цінуєте, що, дивлячись на людину зі