Солон - Відлуння золотого віку

може перебувати у двох тілах (так. Верґілій для Горація — «половина його душі»).

164

Епітафії є латинською переробкою грецьких текстів, приписуваних Арістотелю. До власне «троянських» епітафій в рукописах безпосередньо, зі збереженням суцільної нумерації, додаються також епітафії інших міфічних чи історичних осіб (№№ 27—35).

165

Агамемнон — мікенський цар, що очолив похід греків на Трою після того, як троянський царевич Паріс викрав Єлену — дружину Агамемнового брата Менелая. Коли Агамемнон повернувся після війни до Мікен, його вбила дружина Клітемнестра.

166

Єлисейські поля — місце у підземному царстві, куди по смерті переносились праведники, серед яких був і Менелай.

167

«Зятю Тіндара і Батька богів» — Цар Спарти Тіндар був земним батьком Менелаєвої дружини Єлени, котра насправді народилася від Зевса.

168

Еант Теламонід наклав на себе руки після того, як, охоплений безумством, зганьбив себе тим, що, прагнучи помститися ахейським вождям (за їх несправедливе рішення передати обладунок покійного Ахілла не йому, а хитромудрому Одіссеєві), напав не на самих вождів, а на стадо худоби. Агамемнон (Атрід) не дозволив належно поховати його тіло. З крові Еанта виріс гіацинт, на пелюстках якого можна розгледіти перші літери імені Еанта (Аякса): А і І. Зразком для цієї епітафії послужив вірш грецького поета III ст. до н. е. Асклепіада Самоського («Палатинська антологія», VII, 145); два останні рядки Авсоній додав від себе.

169

Еакіди — нащадки Еака, насамперед його внуки — Ахілл і Еант Теламонід.

170

Антілох — син Нестора, що загинув, рятуючи свого батька.

171

Нестор — Цар Пілосу, в «Іліаді» зображений мудрим старцем. Після війни щасливо повернувся додому.

172

Гуней — грецький правитель, що згадується один раз в «Іліаді» (II, 748) як учасник троянської війни. З інших джерел відомо, що Гуней був серед греків, які, повертаючись після війни, зазнали кораблетрощі біля Евбейського мису Кафарей. З тих же джерел знаємо, що згодом Гуней щасливо дістався берегів Лівії. В Авсонія ж (як і в його грецького попередника) бачимо не таку щасливу для Гунея версію: тут — очевидно, після тої ж таки кафарейської бурі — він не вижив.

173

«Ім'я на могилі без тіла» — це епітафія для так званого кенотафу — символічної (досл. «порожньої») могили, яку споруджували тим, чиїх тіл не було знайдено.

174

«Всі стихії» — традиційно в античності виділяли чотири стихії (першооснови світу): земля, вода, повітря і вогонь; тут замість вогню — слава: «слово в мужів на устах». «Розчленовуючи» тіло, ім’я і славу померлого, Авсоній використовує традиційний епітафійний мотив (пор. епітафію на «реальній» могилі: Епіграфічна поезія, 20).

175

Грецькі вожді знали віщування про те, що перший, хто ступить на троянську землю, загине. Одіссей (Лаертід) вдав, що сходить на берег першим, але ступив не на землю, а на свого щита. Не зауваживши Одіссеєвої хитрості, сміливо почали сходити й інші герої. Першим серед них був Протесілай, тому саме він і загинув першим. Його ім’я з грецької традиційно тлумачиться як «перший з люду».

176

«Фрігійська війна» — Троянська: Троя знаходилась у Фрігії.

177

Сігейський — троянський: Сігей — мис у Троаді, недалеко від Трої.

178

Головний троянський герой; загинув у двобої з Ахіллом. Схожий мотив — в анонімній епіграмі «Палатинської антології» (VII, 139).

179

Наст і Амфімах — союзники троянців, відомі лише з однієї згадки в «Іліаді» (II, 867—875).

180

«Нині — лиш порох і тінь» — Цитата з Горація (Оди, IV, 7, 16).

181

Кікони — фракійське плем'я.

182

Евфем — також союзник троянців, про якого знаємо лише з однієї згадки в «Іліаді» (II, 846).

183

Син Ахілла Неоптолем, виконуючи волю батька, що тінню з’явився над своєю могилою, приніс у жертву на тій же могилі Пріамову доньку Поліксену (в «Іліаді» вона не згадується; відома з пізніших джерел).

184

В основі епітафії — класичний етіологічний сюжет з поясненням походження географічного об’єкта. Теби (інакше: Фіви) — головне місто Беотії (в середній Греції). Ніоба була дружиною тебанського царя Амфіона і донькою царя Тантала, що правив в області гори Сипіл (в Малій Азії). Маючи чотирнадцятеро дітей, Ніоба загордилась перед богинею Латоною, у якої було лише двоє дітей — Аполлон і Діана (Артеміда). За це зазнала жорстокого покарання: Аполлон і Діана розстріляли з лука Ніобиних дітей, після чого згорьована Ніоба скам’яніла (чи то з горя, чи то волею богів, які в такий спосіб змилосердилися над невтішною матір’ю) і стала однією зі скель у себе на батьківщині — на горі Сипіл.

185

«Чи боги аж такого сповнені гніву?» — цитата з Верґілієвої «Енеїди» (І, 11; про жорстокість Юнони до Енея), в перекладі М. Білика: «чи такі вже боги невблаганні?».

186

Клавдій Клавдіан (творив у 395—404 pp.) — «останній з великих латинських поетів», грек з Александрії, перші твори писав грецькою (окремі фраґменти дійшли до наших днів). Згодом мешкав в Італії і писав латинською мовою поезію, в якій прославляв велич давнього Риму і своїх покровителів. Окрім панегіристичних поем, написав цікаву міфологічну поему «Викрадення Просерпіни» (збереглась неповністю), фраґмент з якої вміщено в нашій антології, а також ряд дрібніших творів, серед яких і такі маленькі шедеври, як «Веронський дід». З пізніх поетів Клавдіан, мабуть, тішився найбільшою славою і визнанням в нові часи.

Нумерація творів і переклад — за виданням: Claudian / With an Engl. translation by M. Platnauer. L. —N.Y., 1922 (Loeb Classical Library). Про подвійну нумерацію — див. ibidem, vol. I, p. xvv.

187

Живому зацікавленню автора (слухняні мули «розуміють» ґалльську мову) завдячуємо картинками з життя простого люду; з тими сценками контрастує міф про Орфея: зіставлення високого з низьким — найпоширеніший у давнину засіб викликати сміх. Ґаллія — римська провінція, загалом — територія сучасної Франції.

188

10. «…сам лише оклик… то як вуздечка…» — у Горація навпаки: «Кінь у вуздечці не вухом, а ротом ловить накази» (Послання, I, XV, 13).

189

19. Орфей — міфічний співець, що своїм співом і грою зачаровував навіть диких тварин.

190

20. «….мулом тугим…» — в ориґіналі: «потупленою в землю худобою». З усіх створінь, зауважив Овідій у «Метаморфозах», лише людина зводить погляд до неба. Два останні рядки