Андрій Анатолійович Кокотюха - Таємниця зміїної голови

крикнув Вухо. — Ніколи! Ти, розумник! У тебе було троє друзів — стало троє ворогів!

Данило відійшов від них ще на два кроки.

— Знаєте, як з ним треба? — він говорив зараз не до чорнявки, а до Карлика. — Он які вуха відростив. Хапайте просто за них і тягніть! Ще вмовляти його… з такими вухами…

Карлик не стримався — реготнув.

— А справді! Давно в мене руки сверблять ці вуха відкрутити! Самі ж просяться! Ану, йди сюди, вуханю!

Лисий Карлик переклав свій пістолет у ліву руку і наблизився до хлопців упритул.

Без особливого напруження здолав опір, загріб п'ятірнею найближче до нього ліве Андрієве вухо і смикнув за нього з усієї люті, ще й добряче покрутив.

— Ай-ай! — не стримався хлопець — заверещав від різкого болю.

Та навіть якби він мовчки стерпів — усе одно на очах у Футбола ніхто не міг безкарно хапати, смикати й крутити вуха його нового друга.

Данило знав, що далі станеться, та ледве встиг відскочити, даючи дорогу страусові. Той рвонув зі свого місця, наче гоночна машина на старті. Трьома сильними стрибками знищив відстань між собою та Карликом. Ще в русі замахнувся головою та з силою опустив міцний дзьоб просто в центр лисої голови кривдника.

Такої стрімкої атаки голомозий явно не чекав. Пустив вухо, розвернувся. Хоч у очах потемніло від різкого болю — все одно замахнувся рукою, в якій стискав пістолет. Дарма він це зробив: Футбол знову клюнув дзьобом, влучно вціливши в кисть. Пальці розтиснулися, пістолет упав на землю.

— Тікай! — закричав Данило на всю силу легенів, аж закашлявся від цього.

Карлик послухався, повернувся й почав на свою біду тікати. Футбол машини переганяв — що йому лиходій на лісовій стежці?? Один стрибок, підскок, міцна страусова нога майнула в повітрі. Удар по Карликових сідницях вийшов не менш точний, ніж якби це був футбольний м'яч. Не втримав міцного копняка лисий здоровань — упав, покотився стежкою, заволав щось незрозуміле. А Футбол ще додав, і ще, аби не свербіли більше руки хапати його нового друга за такі чудесні вуха.

Тим часом пані Крук швидко оговталася. Зрозуміла — надійний помічник надовго, якщо не назавжди, вибув із гри. А просто на неї насуваються четверо не на жарт розлючених хлопчаків. Отже, треба терміново шукати вихід.

— Спокійно, спокійно, діти, — почала вона, виставивши перед собою руки та задкуючи. — Ми ще можемо домовитися!

— А ось дульки, як у нас кажуть! — почулося раптом за спиною.

Озирнулася пані Крук — і побачила те, що хлопці помітили на мить раніше. З-за дерев їй навперейми виступив батько близнюків, у кітелі з погонами та з пістолетом. Щоправда, не в руці, а в кобурі. Та долоня багатозначно по ній попліскувала. Трошки позаду йшли директор музею Сокирко, якого тут усі називали Жорою, Галка з Варварою. А останнім, за спинами в усіх, бадьоро, як для тяжкохворого, виступав дід Гайдамака.

— Діду! — вирвалося в Льоньки. — Оп-па! А ти вже здоровий?

— Цей дід, онучку, ще вашої старості дочекається! — старий звичним жестом націлив вказівного пальця в небо. — Наука вам усім заодно, як важливо вчасно захворіти. Добре, то потім. Поки що заберіть птаха, бо відіб'є злодюзі всю задницю — нічим у суді на лавку буде сідати.

Пані Крук настільки розгубилася від такого швидкого перебігу подій, що без опору дозволила Рудику взяти себе під лікоть.

— Ну, тим часом отак, — сказав міліціонер. — Зараз у мене, бачте, свої справи з'явилися. Але поговоримо обов'язково, дивіться мені!

Данило простяг Вухові руку.

— Ти вже вибач, братику. За вуха… Іншої думки, як нас усіх врятувати, просто в голову не стукнуло.

— Та живи вже, — рудий потиснув простягнуту правицю. — Але все одно — теж якось поговоримо…

Розділ 32

У якому селище Подоляни може стати відомим на цілий світ

Спочатку всі, включно з дідом та директором Жорою, довго по черзі роздивлялися скарб. Сокирко навіть покрутив його в сонячних променях, зітхнув:

— Зробить же природа… Розміром менше половини пальця, а коштує ого-го…

— По-моєму, ціни йому нема, — зауважив дід Гайдамака. — Але то вже, Георгію, не нам із тобою вирішувати. Заховай добре.

— У них краще вийде, — директор Жора повернув діамант Данилові. — Заховай. Справді, краще буде твого батька дочекатися.

— Ага, ага. Лановий зробить, як треба. Не пропаде, — погодився старий, глянув на компанію з удаваною суворістю. — Ви, значить, повірили, що дідові погано?

— А як ви хотіли! — сказала Галка з нотками образи в голосі. — Возилися тут із вами…

— Саме так я і хотів, — дід усміхнувся в вуса. — Тут, між вами, я був би зайвий. Та й знаю дуже добре: коли в такій компанії затятих є старший чоловік, це стримує думку. Постійно виникає потреба порадитись. Запитати, чи все правильно робиться. У таких випадках не часто вдається проявити себе на повну силу. Тому я вирішив дати вам таку можливість. Бачу — все правильно зробив, дуже добре ви впорались без мене. А заодно, — покректав старий, — справді відпочив трошки. Від вас, від вашого гармидеру. Та й треба було з людьми поговорити без вашої участі. Я хоч старий, але не дурний: не можу ж отак вас, зовсім без нагляду, під землю відпустити. Кому треба, всі були в курсі справ.

— І ви теж? — Данило глянув на директора Жору.

— Я перший, — кивнув той. — Ця парочка, яку ми тут усі бачили в повній красі, давно в мене викликала підозри. Коли дізнався від твого діда про підслухану розмову, все стало на свої місця.

— А ми стежили за ними, як ти й просив! — пояснила Галка Данилові. — Тільки ці двоє відразу сюди пішли, до урочища.

— Ходили тут, попіл мацали. Лисий навіть в печеру спускався, — додала Варвара. — Однак він не був там довго…

— Прохід знайшов, — зітхнув Данило. — Не інакше. Тому й засіли тут.

— Ага! Ось коли засіли, я кажу Варці…

— Ні, Галко, це я тобі сказала!

— Та хіба це аж так важливо, дівчата! — спинив сварку в зародку дід Гайдамака. — Головне, що сама тут лишилася…

— Я! — вставила Галка.

— Вона, — кивнув старий. —