Люсі Мод Монтгомері - Енн у Домі Мрії

— Я думаю, Господь усе влаштує якнайкраще, — відповів капітан Джим.

Обоє трохи помовчали. Потім, дуже тихо, капітан Джим запитав:

— Пані Блайт, чи можу я розповісти вам про зниклу Маргарет?

— Авжеж, — лагідно мовила Енн. Вона не знала, ким була «зникла Маргарет», проте відчувала, що зараз почує історію кохання капітана Джима.

— Я часто хочу розказати вам про неї, — вів далі капітан Джим, — а знаєте, чому, пані Блайт? Бо я хочу, щоби хтось пам’ятав її, та й деколи згадав собі, як мене вже не стане. Тяжко мені думати, що про неї всі можуть забути. Уже й тепер ніхто не пам’ятає зниклої Маргарет — тільки я.

І капітан Джим розповів свою історію, стару й давно забуту, бо ж минуло вже зо півстоліття, відколи юна Маргарет заснула в плоскодонці свого батька й пішла за водою — принаймні так усі вважали, не знаючи достеменно, що з нею сталося, — ген поза піщану гряду, де загинула в чорному смерчі, котрий так зненацька налетів того літнього пообіддя. Проте для капітана Джима ці півстоліття минули, як один день.

— Я блукав там, понад берегом, кілька місяців, — печально мовив капітан Джим, — хотів відшукати її миле тіло, та море не віддало його мені. І все ж колись я знайду її, пані Блайт… я знайду її. Вона чекає на мене. Я хотів би розказати вам, яка вона була, але не можу. Часом я бачу легенький сріблистий туман понад дюнами на світанку й думаю про неї, чи білу берізку в лісі — достоту таку, як вона. Коси в неї були каштанові, а личко гарне, біле. І тонкі довгі пальці — як у вас, пані Блайт, лиш засмаглі, бо вона жила в рибальському селищі. Часом я, бува, прокинуся вночі, а море кличе мене, як колись, і я чую в гуркоті хвиль голос зниклої Маргарет. А коли буря й вони стогнуть і ридають, мені здається, ніби то вона плаче. А коли сонячного дня все довкола сміється — то її сміх, ніжний і лукавий сміх зниклої Маргарет. Море забрало її в мене, та колись я знайду її, пані Блайт. Воно не зможе тримати нас вічно в розлуці.

— Дякую, що ви розповіли мені про неї, — мовила Енн. — Я часто дивувалася, чому ви все життя прожили самітником.

— Я не міг покохати ніякої іншої жінки. Зникла Маргарет забрала моє серце — туди, із собою, — відповів старий закоханий, що п’ятдесят років зберігав вірність своїй загиблій милій. — Ви ж дозволите мені тепер часто розповідати про неї, так, пані Блайт? Тепер то втіха для мене — весь біль пішов зі спомину про неї, лишилося тільки щастя. Я знаю, ви ніколи її не забудете, пані Блайт. А коли нові літа, як я надіюся, подарують вашому дому ще дітлахів — дайте слово, що розповісте їм історію зниклої Маргарет, щоб її ім’я лишилося жити у світі поміж людей.

Розділ 21

ЗДОЛАНІ ПЕРЕШКОДИ

— Енн, — мовила раптом Леслі, порушуючи недовгу мовчанку, — ти не знаєш, як це добре, — знову сидіти з тобою тут… вишивати, розмовляти й мовчати вдвох.

Вони сиділи між блакитних ірисів на березі струмка в саду побіля Дому Мрії. Попри них, дзюркочучи й виблискуючи, линула вода, довкруж рябіли тіні беріз, а вздовж стежок квітнули троянди. Сонце сідало й у повітрі ширилася музика, у якій переплелися й мелодія вітру в ялинах за домом, і удари хвиль об піщаний берег моря, і подзвін, що долинав від далекої церкви, побіля якої на цвинтарі спочивала крихітна Джойс. Енн любила цей подзвін, хоча тепер він приносив їй скрушні, тужливі думки.

Вона з цікавістю поглянула на Леслі, котра відклала вбік своє шитво та говорила вільно, що нечасто траплялося з нею.

— Тієї найгіршої ночі, коли тобі було так зле, — сказала Леслі, — я все думала: а що, як більше в нас не буде ні прогулянок, ані розмов чи спільних клопотів? Тоді я зрозуміла, чим стала для мене твоя дружба… чим стала ти в моєму житті, і якою зміюкою я була.

— Леслі! Леслі! Я ніколи й нікому не дозволяю ображати моїх друзів.

— Це правда. Саме такою я й була — бридкою зміюкою. Я мушу дещо розповісти тобі, Енн. Можливо, після цього ти мене зневажатимеш, але я повинна зізнатися. Енн, цієї зими та весни були миті, коли я ненавиділа тебе.

— Я розуміла це, — спокійно відказала Енн.

— Розуміла?

— Так, я бачила цей вираз у твоїх очах.

— І попри це, ти любила мене й була мені подругою?

— Ти ж лише іноді відчувала цю ненависть, Леслі. А взагалі ти, напевне, також любила мене.

— Любила, звісно. Але те жахливе почуття гніздилося глибоко в серці й труїло всю мою любов. Мені вдавалося його притлумити… часом я забувала про нього… та все ж деколи воно зростало й оволодівало мною. Я ненавиділа тебе тому, що заздрила — іноді просто вмирала від заздрощів. Ти мала гарний дім… коханого чоловіка… щастя й радісні мрії — усе те, чого я так хотіла й чого ніколи в мене не було… і не могло бути. Не могло! Ось що гнітило мене найтяжче. Я не заздрила б тобі, якби мала бодай сподівання, що моє життя може змінитися. Та я його не мала й це здавалося таким несправедливим. Я лютувала… це було так боляче… тоді я часом і ненавиділа тебе. Я соромилася цього почуття… і соромлюся зараз… та не могла з ним упоратися.

А тієї страшної ночі, коли я боялася, що ти помреш… я думала, це кара за мою зіпсованість… а я ж так любила тебе тоді, Енн. Я не мала, кого любити в житті, відколи померла мама… крім старого Дікового пса. Це так жахливо — не мати, кого любити… життя тоді стає таке порожнє… а немає гіршого за порожнечу. Але я ж могла так сильно любити тебе… і все зіпсували ті мерзенні заздрощі.

Леслі тремтіла; слова її від хвилювання линули уривчасто й хапливо.

— Не треба, Леслі, — благально мовила Енн, — не треба, я все розумію. Не говорімо про це більше.

— Я мушу… мушу сказати все. Коли я довідалася, що ти житимеш, то присяглася, що розповім тобі про все одразу, щойно ти одужаєш… і не прийматиму твоєї дружби як належного, не зізнавшись, яка я негідна її. Але мені було так страшно, що ти відвернешся від мене після цього.

— Можеш не боятися, Леслі.

— Ох,