Люсі Мод Монтгомері - Енн у Домі Мрії

по той бік затоки. Панна Корнелія й Марілла прибрали всі маленькі, любовно вишиті одежинки та оздоблений мереживними зборками кошичок, що готувався для пухких ніжок, рученят і голівки в м’якому ореолі. Маленькій Джой не судилося спати в ньому: вона лягла в іншу колиску, вузьку та холодну.

— Яке жахливе розчарування, — зітхнула панна Корнелія. — Я так чекала на цю дитину… і так хотіла, щоб це була дівчинка.

— Я дякую Богу, що Енн залишилася жити, — сказала Марілла, здригнувшись на згадку про моторошні години, коли її дівчинка йшла долиною темряви.[25]

— Сердешне ягняточко — у неї розбите серце, — мовила Сьюзен.

— Я заздрю Енн, — жагуче озвалася Леслі. — І заздрила б навіть якби вона теж померла! Вона була матір’ю цілий благословенний день. За таке я радо віддала б життя!

— Негоже так казати, Леслі, рибонько, — дорікнула панна Корнелія. Вона боялася, що статечна панна Катберт уважатиме Леслі жахливою й злою.

Енн одужувала довго й важко з багатьох причин. Сонячна квітуча гавань Чотирьох Вітрів дратувала її, проте й у зливу було не легше, бо ж Енн уявляла, як дощ батожить маленьку могилку на цвинтарі; а коли під дахом будинку навісніли вітри, їй лунали в них скорботні голоси, яких вона досі ніколи не чула.

Мучили її й візити друзів з їхніми доброзичливими банальностями, якими вони сподівалися огорнути наготу її втрати. А лист від Філ Блейк тільки погіршив цю муку. Філ чула про народження, та не про смерть дитини й написала Енн радісного, жартівливого вітального листа, котрий завдав їй тяжкого болю.

— Я так весело сміялася б із нього, якби в мене була моя доня, — плачучи, казала Енн Маріллі. — Але її немає, і всі ці жарти — наче зловтішна жорстокість, хоча я знаю, що Філ нізащо не бажала скривдити мене. О, Марілло, я не знаю, чи колись іще зможу бути щаслива. Усе болить мені й болітиме до смерті.

— Час допоможе тобі, — відказала Марілла, чиє серце розривалося від співчуття, хоч вона так і не навчилася висловлювати його інакше, ніж старими заяложеними штампами.

— Це несправедливо! — обурено скрикнула Енн. — Діти народжуються й живуть там, де їх не люблять… де вони небажані й самотні. А я так любила б мою доню… так ніжно дбала би про неї… і намагалася б дати їй усе, що потрібно для щастя. Та все одно мені її не залишили.

— На те була Божа воля, Енн, — відповіла Марілла, неспроможна збагнути цю загадку всесвіту — нащо дається нам незаслужений біль? — Маленькій Джой ліпше там, де вона тепер.

— Я не вірю в це! — крикнула Енн. Тоді, завваживши наляканий вираз Марілли, скрушно додала: — Нащо їй було народжуватися взагалі? Нащо будь-кому народжуватись… коли їй краще мертвою? Я не вірю, що дитині ліпше померти, ніж лишитися й прожити життя… щоб любити й бути любленою… і радіти, журитися… і працювати… і сформувати характер, що подарує їй вічну пам’ять. І як ви знаєте, що то була Божа воля? Можливо, Його намірам завадили Сили Зла. Не можна вимагати від людей змиритися з таким.

— Ох, не кажи так, Енн, — відповіла Марілла, перелякано споглядаючи, як її вихованка вдається до гріховних роздумів. — Ми не можемо збагнути, та мусимо вірити… вірити, що все на добре. Я знаю, тобі зараз важко думати так. Але спробуй бути мужнюю — заради Гілберта. Він так боїться за тебе. Ти одужуєш повільніше, ніж він гадав.

— О, я знаю, що була егоїстична, — зітхнула Енн. — Я кохаю Гілберта більше, ніж будь-коли, і хочу жити заради нього. Але здається, що частинка мого єства похована там, на цвинтарі, і це так болить, що я боюся жити.

— Цей біль не завжди буде такий сильний, Енн.

— Думка про те, що він може вщухнути, болить мені найгірше, Марілло.

— Так, я знаю. Мені самій доводилося відчувати це. Та ми всі любимо тебе, Енн. Капітан Джим і пані Мур щодня заходять, а панна Брайант безперестанку готує для тебе все найсмачніше, хоча це дратує Сьюзен. Вона запевняє, що куховарити здатна незгірше за панну Брайант.

— Мила Сьюзен! О, Марілло, вони всі такі добрі до мене. Ні, я не егоїстка, і, можливо… коли цей нестерпний біль хоч трохи вщухне… я збагну, що можу жити далі.

Розділ 20

ЗНИКЛА МАРГАРЕТ

І Енн збагнула, що може жити далі. У певну мить вона знов усміхнулася, слухаючи промови панни Корнелії. Проте з’явилося в цій усмішці щось, чого не знати було в ній раніше, і чому судилося лишитися в ній назавжди.

Першого ж дня, коли вона змогла виїхати на прогулянку в бричці, Гілберт відвіз її на маяк Чотирьох Вітрів і лишив там, доки сам подався за викликом до хворого в рибальському селищі. Жвавий вітерець віяв понад гаванню й дюнами, збиваючи воду в білу піну та омиваючи узбережжя довгими смугами сріблистих баранців.

— Я дуже тішуся знов бачити вас тут, пані Блайт, — мовив капітан Джим. — Сідайте… сідайте. Боюся, тут пилюки нині багато… але нащо дивитися на порох, коли така краса за вікном?

— Мені до пилюки байдуже, — мовила Енн, — але Гілберт уважає, що я мушу більше гуляти на свіжім повітрі. Тож, мабуть, піду я, посиджу на скелях, отам.

— Ви хотіли би піти туди самій чи в товаристві?

— Якщо ви маєте на увазі своє товариство, то воно втішить мене більше, ніж самота, — усміхнулася Енн. Потім вона зітхнула. Досі самота не видавалася їй чимось кепським. Тепер вона її страшила. На самоті їй ставало так страхітливо самотню.

— Ось, гарно тут, і вітер вас не дістане, — мовив капітан Джим, коли вони прийшли до скель. — Я частенько сюди захожу. Добре місце, щоб посидіти й помріяти.

— О… мрії, — зітхнула Енн. — Я більше не можу мріяти, капітане Джим… ніколи вже не буду мріяти.

— О ні, це не так, пані Блайт… ні, це не так, — замислено мовив капітан Джим. — Я знаю, як воно вам зараз, та коли ви просто будете жити далі, то якось неодмінно станете знову щасливою, знову почнете мріяти — і слава Богу за це! Якби не мрії, нас можна було б уже й ховати. Як би ми жили, якби не наша мрія про безсмертя? І це мрія, котра неодмінно здійсниться, пані Блайт. Колись ви знову побачите вашу маленьку Джойс.

— Але то вже не буде моя крихітка, — мовила Енн, і вуста її затремтіли. — Може, вона стане, як писав Лонгфелло, «мов діва осяйна в небесних шатах»,[26] але