Томас Манн - Будденброки

Кілька дівчат підвелися, і Петер Дельман не поминув нагоди прогулятися з ними до води.

— Боже! Ти ще пам’ятаєш, як ми разом ходили до школи? — спитала Тоні Юльхен Гагенштрем.

— Певне! Ви завжди вдавали з себе злюку, — сказала Юльхен і поблажливо всміхнулася.

Вони пішли вузьким, у дві дошки, мостинням до купальні, і коли поминали каміння, де сидів Мортен Шварцкопф із книжкою в руці, Тоні здалеку швидко покивала йому головою. Одна з дівчат спитала:

— З ким це ти вітаєшся, Тоні?

— Це молодий Шварцкопф, — відповіла Тоні. — Він мене провів сюди…

— Син старого лоцмана? — перепитала Юльхен Гагенштрем, і її чорні блискучі очі прикипіли до Мортена, що досить меланхолійно спостерігав їхнє елегантне товариство.

Але Тоні голосно заявила:

— Одне мені шкода — що тут немає ну хоча б Августа Меллендорфа. У будень тут, мабуть, страх як нудно!

Розділ восьмий

Так почалася для Тоні Будденброк чудова пора — жодного літа в Травемюнде їй не було ще так цікаво й приємно, як тепер. Ніщо її більше не пригнічувало, вона розцвіла, в мові і в рухах її знову з’явилася колишня зухвалість і безжурність. Консул задоволено спостерігав цю зміну, коли в неділю приїздив з Томом і Христіаном до Травемюнде. Вони тоді разом обідали за табльдотом, слухали курортний оркестр, попиваючи каву на веранді кондитерської, дивилися в залі на рулетку, де товпилася весела публіка, як-от Юстус Крегер і Петер Дельман. Сам консул ніколи не грав.

Тоні засмагала, купалася, їла печену ковбасу з гострою підливою і ходила в далекі прогулянки з Мортеном: гостинцем до сусіднього містечка, вздовж берега до розташованого на горбі «Морського храму», звідки відкривався широкий краєвид на море й на суходіл, чи в гайок на пагорку за курзалом, де висів великий дзвін, що скликав гостей до табльдота… Або ще вони пливли човном через Траву до «Привалу», де можна було знайти бурштин.

З Мортена був цікавий супутник, тільки надто гарячий і нетолерантний. Він мав про все на світі свою сувору і справедливу думку, яку й виголошував вельми рішуче, хоч, правда, й червонів. Коли він, підкреслюючи свої слова трохи незграбним, але сердитим помахом руки, заявляв, що всі аристократи — нікчемні ідіоти, засмучена Тоні лаяла його, проте водночас пишалася, що він відверто й довірливо виповідав їй свої погляди, які приховував від батьків. Якось він сказав:

— Ну, це я вам мушу розповісти. Я маю у своїм закамарку в Геттінгені, кістяк… Авжеж, чудовий кістяк, хоч подекуди й поскручуваний дротом. І от я взяв та й нап’яв на нього старого поліційного мундира… Ха! Гарно, правда ж? Тільки, не дай боже, не скажіть батькові!

Звичайно, траплялося, що Тоні зустрічала на пляжі чи в парку своїх міських знайомих і вони її брали з собою на якусь прогулянку — в лісі чи на вітрильнику в морі. Тоді Мортен «сидів на камінні». Те каміння з першого ж дня стало для них символічним словом. «Сидіти на камінні» означало бути самотнім і нудитися. Коли випадав дощовий день і море, куди не глянь, закривала сіра запона, така щільна, що воно зливалося з низько навислим небом, коли пісок намокав, а стежки розквашувалися, Тоні казала: Сьогодні нам обом доведеться сидіти на камінні, себто на веранді або в світлиці. І мені не лишається нічого іншого, Мортене, як слухати ваші студентські пісні, хоч вони мені страх як набридли.

— Що ж, посидимо… — відповідав Мортен. — Але знаєте, як сидіти з вами, то це вже не каміння!

А втім, перед батьком він такого не казав, зате матері нітрохи не соромився.

— А тепер що? — питав старий лоцман, коли по обіді Тоні й Мортен одночасно вставали з-за столу і лаштувалися йти. — Куди молодята зібралися?

— Панна Антонія дозволила мені провести її до «Морського храму».

— Он як, дозволила? А скажи-но мені, сину мій, філіусе, чи не краще було б, якби ти посидів у своїй кімнаті та повторив різні там нервові вузли? Ти геть усе позабуваєш, поки вернешся до Геттінгена…

Тоді лагідно озивалася пані Шварцкопф:

— О боже мій, Дідеріху, — ну чого хлопцеві не пройтися! У нього ж канікули! Хай погуляє. Та й невже тобі хочеться, щоб він таки не мав ніякої втіхи від товариства нашої гості?

І вони йшли вдвох. Ішли берегом понад самою водою, де мокрий пісок, утертий хвилями і затверділий, не груз під ногами, де море понаносило повно мушлів — білих, дрібних, звичайнісіньких, але часом і незвичайних, великих, довгастих, блискучих, мов опал, жовто-зеленої морської трави з круглими порожнистими насінниками, що лускають під ногами, і медуз — простих, кольору води, і жовтаво-рожевих, отруйних, що жалять ногу, коли ненароком торкнешся їх у воді…

— Сказати вам, яка я була колись дурна? — мовила Тоні. — Все хотіла наробити з медуз барвистих зірок. Наберу їх, бувало, повну хусточку, принесу додому й гарненько порозкладаю на балконі, щоб вони висохли на сонці… Думаю, що з них стануть зірки! Аякже… Згодом прийду поглянути, а там тільки велика мокра. пляма. І трохи тхне гнилими водоростями.

Вони йшли, і праворуч від них одноманітно шуміли хвилі, набігаючи на берег довгими лавами, а в обличчя віяв свіжий, солоний вітер, що налітав з далекої далечі без жодних перепон, забивав вуха, глушив, і в голові від нього приємно наморочилось… Ішли серед безмежної тиші, сповненої глухого гуркоту моря, серед тиші, що кожному звукові, далекому чи близькому, надає таємничої значущості…

Ліворуч тягся порізаний переярками схил із жовтої глини та дрібного каміння; за чимраз новими його виступами ховалися вигини берега. Десь тут, коли грунт під ногами ставав надто кам’янистий, вони видряпувалися на кручу і стрімкою стежкою серед кущів підіймалися до «Морського храму». То була кругла альтанка, збудована з необкорованих колод і з дощок, зсередини вся помережана написами, ініціалами, серцями, віршами… Тоні й Мортен сідали на вузеньку, сяк-так збиту лавку під задньою стіною в одній з комірок, обернених до моря, де пахло деревом, наче в кабінах купальні.

Пополудні тут, нагорі, було дуже тихо і врочисто. Тільки щебетали пташки і шелест дерев зливався з шумом безкрайого моря внизу, на якому ген далеко мріли. — щогли корабля. Захищені від вітру, що досі свистів у вухах, вони раптом відчули тишу, яка навівала задуму.

Тоні спитала:

— Той корабель припливає чи відпливає?

— Що? — озвався Мортен своїм низьким голосом і, немов прокинувшись з глибокого забуття, квапливо пояснив: — Відпливає! То «Бургомістр Стенбок», він іде в Росію. Отуди вже мене нітрохи не вабить, — додав