Томас Манн - Будденброки

— Що ви читаєте? — спитала Тоні.

Юнак узяв книжку обома руками й швидко погортав її ззаду наперед.

— О, це вас нітрохи не зацікавить, панно Будденброк! Усе про кишки, кров і хвороби… Ось тут, бачите, якраз пишеться про набряк легенів. При цій хворобі легеневі пухирці наповнюються рідиною, подібною до води… Це дуже небезпечне явище, воно буває під час запалення легенів. Коли справа піде на гірше, людині може забракнути повітря, і вона просто помре. І про все це тут дуже спокійно розповідається…

— Пхе!.. Але як хтось хоче бути медиком… Я подбаю, щоб ви стали нашим домашнім лікарем, коли Грабов піде на спочинок. Тож начувайтеся!

— Ха!.. А можна поцікавитися, що ви читаєте, панно Будденброк?

— Ви знаєте Гофмана? — спитала Тоні.

— Того з капельмейстером і золотим горнцем? Знаю, дуже милий автор. Але, бачте, це більше пасує для дам. Чоловіки в наш час повинні читати щось інше.

— Тепер мені треба спитати вас одну річ, — зважилась нарешті Тоні через кілька кроків. — А саме: як, властиво, ваше ім’я? Я його ще жодного разу не розчула… Мене вже це просто нервує! Сушу собі над цим голову…

— Сушите собі над цим голову?

— Авжеж… але не бентежте мене ще дужче! Мабуть, не личить питати про таке, та мені дуже цікаво знати… Хоч, зрештою, навіщо? Я ж ніколи не називатиму вас на ім’я.

— Ну, мене звати Мортен, — сказав він і почервонів дужче, ніж будь-коли досі.

— Мортен? Як гарно!

— Таке! Що ж тут гарного?

— О боже мій… краще ж, аніж Гінц чи Кунц. У вашому імені є щось незвичайне, чужоземне…

— У вас багато романтики, мадемуазель Будденброк. Ви начиталися Гофмана… А все дуже просто: мій дід був напівнорвежець і звався Мортен. Мене охрестили так по ньому. Оце й усе…

Тоні, обережно ступаючи, пробиралася крізь високий, різкий очерет, що ріс уздовж чистого берега. Перед ними тягся ряд гостроверхих дерев’яних павільйонів, а далі, ближче до води, стояли пляжні крісла з дашками. Довкола тих крісел цілими родинами розташувалися пляжники: жінки, в синіх пенсне від сонця, читали бібліотечні книжки, чоловіки в світлому вбранні знічев’я малювали паличками фігури на піску, засмаглі діти у великих брилях вовтузилися, копали кринички, пекли з піску пиріжки в дерев’яних дечках, продовбували тунелі, гасали босоніж по мілкій воді й пускали кораблики… Праворуч виставали в море дерев’яні купальні.

— Ми йдемо просто на меллендорфівський павільйон, — мовила Тоні. — Звернімо краще трохи вбік!

— За. любки… але ж ви все одно, мабуть, підійдете до них… А я сяду он там на камінні.

— Чи підійду?.. Та, певне, треба привітатися. Хоч мені страх не хочеться, щоб ви знали. Не на те я сюди втекла…

— Втекли? Від кого?

— Авжеж! Від когось…

— Послухайте, панно Будденброк, мені вас також треба щось запитати… Але хай колись при нагоді, на дозвіллі.

А тепер дозвольте попрощатися. Я сидітиму там далі на камінні…

— Ви хіба не хочете, щоб я вас відрекомендувала, пане Шварцкопфе? — поважно спитала Тоні.

— Ой ні, ні! — квапливо відказав Мортен, — Дуже вам дякую. Я, знаєте, навряд чи пасую до їхнього товариства. Я краще посиджу там на камінні…

Він звернув праворуч, за купальню, де край берега стриміли з води великі каменюки, оббризкувані хвилями, а Тоні подалася до меллендорфівського павільйону. Перед ним розташувався чималий гурт пляжників — Меллендорфи, Гагенштреми, Кістенмакери і Фріче. Крім консула Фріче з Гамбурга, власника всього курорту, і Петера Дельмаца, suitier, там були самі жінки й діти: в будень більшість чоловіків мали справи в місті. Консул Фріче, літній уже чоловік з гладенько виголеним, тонким обличчям, порався у відкритому павільйоні біля підзорної труби, спрямовуючи її на вітрильника, що мрів далеко в морі. Петер Дельман, у крислатому брилі, з круглою моряцькою бородою, стояв і балакав з дамами: декотрі з них лежали на розстелених пледах, декотрі сиділи в маленьких брезентових кріслах. Там була пані Меллендорф, з роду Ланггальсів, сива і, як завжди, розпатлана, — вона й тут не розлучалася зі своєю лорнеткою на довгому держальці; паці Гагенштрем із Юльхен, що й досі була схожа на дівчинку, проте, як і мати, носила вже діамантові сережки, пані Кістенмакер із малими дочками і пані Фріче, невеличка зморшкувата жінка в чепчику, що вся поринула в обов’язки господині курорту. Червона з напруження, стомлена, вона мала одне на думці: вечірки, дитячі бали, лотереї і прогулянки на вітрильнику… Трохи осторонь сиділа її читальниця. Діти бавилися коло води.

Фірма «Кістенмакер і син» торгувала вином; останніми роками вона почала входити в моду і потроху випихати Х.-Ф. Кеппена. Сини Кістенмакера, Едвард і Стефан, уже працювали в батьковій конторі.

У консула Петера Дельмана не було й знаку тих вишуканих манер, що ними, скажімо, славився Юстус Крегер; це був простацький suitier, він хизувався своєю добродушною брутальністю і дуже багато дозволяв собі в товаристві, бо знав, що своїми важкуватими, зухвалими й галасливими манерами здобув славу оригінала, особливо серед жінок. Якось на проханому обіді в Будденброків дуже довго не подавали чергової страви: господиня вже почала бентежитися, а гості нудитися, бо не знали, чим себе розважити. І тоді Петер Дельман вернув усім добрий гумор — він гучно, протягло крикнув через увесь стіл: «Я вже всі жданки поїв, пані Елізабет!»

Тепер він саме голосно й грубувато, як завжди, оповідав сумнівні анекдоти, щедро присмачуючи їх нижньонімецькими зворотами… Пані Меллендорф реготала до знемоги і все вигукувала:

— О господи, пане консул, та замовкніть ви хоч на хвилину!

Тоні Будденброк Гагеншгреми зустріли холодно, а решта дуже радісно. Навіть консул Фріче квапливо збіг сходами з павільйону, бо сподівався, що Будденброки хоч на той рік знову складуть шану його курортові.

— Ваш слуга покірний, мамзель! — вигукнув консул Дельман, намагаючись якомога чистіше вимовляти слова, бо знав, що панна Будденброк не вельми полюбляє його манери.

— Мадемуазель Будденброк!

— То ви тут?

— Як мило!

— І відколи?

— А який гарний туалет!

— Де ж ви зупинилися?

— У Шварцкопфів?

— У старого лоцмана?

— Як оригінально!

— Страх як оригінально!

— То ви живете в місті? — перепитав консул Фріче, власник курорту, не даючи взнаки, що він прикро вражений.

— Чи ми матимем приємність бачити вас на нашій найближчій вечірці? — спитала його дружина.

— О, то ви ненадовго в Травемюнде? — здивувалась інша дама.

— Вам не здається, люба моя, що Будденброки надто вже відгороджуються від усіх? — шепнула пані Гагенштрем пані Меллендорф.

— Ви ще навіть не купалися? — спитала котрась. — Хто ще з дівчат сьогодні не купався? Маріє, Юліє, Луїзо! Ваші товаришки, звичайно, дотримають вам компанію,