Томас Манн - Будденброки

— Отакої! — мовила Тоні, — Зараз ви знову почнете нападати на аристократію, видно з вашого обличчя. Не гарно так, Мортене! Ви коли-небудь знали хоч одного аристократа?

— Слава богу, ні! — майже обурено вигукнув Морі єн.

— От бачите! А я знала. Щоправда, дівчину, Армгард фон Шіллінг, он звідти, я вже про неї розповідала вам. Вона була добріша, ніж ми з вами, не надавала ніякісінької ваги своєму аристократичному походженню, їла копчену ковбасу й завжди говорила про корів…

— Звичайно, винятки є, панно Тоні! — палко сказав Мортен. — Але послухайте… Ви дівчина і дивитесь на все дуже суб’єктивно. Знаєте одну аристократку і кажете: таж вона чудова людина! Певна річ… Проте, щоб їх засуджувати всіх разом, не треба знати жодної! Бо йдеться про загальний принцип, про державний лад! Тут уже вам нічого сказати… Як? Комусь досить тільки народитися, щоб уже стати вибранцем, аристократом, що має право на всіх нас дивитися звисока, бо ми, хоч би які мали заслуги, ніколи не зможемо піднятися до його становища!

Мортен говорив з наївним, добродушним обуренням, почав був навіть жестикулювати, проте сам помітив, що жести виходять незграбні, й кинув свій намір. Але говорити не перестав. Не міг перестати. Він сидів, подавшись наперед, заклавши великого пальця між гудзики куртки, й силкувався надати своїм лагідним очам упертого виразу.

— Ми, буржуазія, третій стан, як нас досі називали, хочемо, щоб існувала тільки аристократія заслуг, ми більше не визнаємо аристократії як касти дармоїдів, заперечуємо теперішню ієрархію станів… Ми домагаємося волі й рівності для всіх, хочемо, щоб жодна людина не підлягала іншій, щоб кожен корився тільки законові! Треба скасувати привілеї, покласти край сваволі! Всі повинні стати рівноправними дітьми держави, і так само, як немає більше посередництва між мирянином і богом, так і громадянин мусить перебувати у безпосередньому зв’язку з державою! Ми хочемо волі друку, ремесел, торгівлі… Хочемо, щоб усі люди могли конкурувати між собою без будь-яких привілеїв і щоб їм віддавали заслужене!.. Ми поневолені, нам зв’язано руки й ноги… Що я хотів сказати? Ага, послухайте! Чотири роки тому, знов були введені закони Германського союзу про університети й пресу. Гарні закони! Вони не дозволяють ні в пресі, ні з кафедри виголошувати правду, яка не зовсім відповідає тому ладові, що панує в державі… Розумієте? Правду в нас душать, не дають їй слова… А чому? Та на догоду ідіотському, застарілому, спорохнявілому ладові, який рано чи пізно все одно буде повалений, це кожен знає.» Мені здається, ви не розумієте, яка це підлість! Це ж насильство, тупе, брутальне, безоглядне насильство, цілковита глухота до духовних потреб людини і до вимог часу… Ні, я вам ще таке скажу… Прусський король учинив велику несправедливість! Тринадцятого року, коли французи захопили країну, він покликав нас і пообіцяв конституцію… Ми прийшли, звільнили Німеччину…

Тоні, що сиділа, спершись підборіддям на руку, і, збоку дивилась на нього, на хвильку аж задумалась, чи він справді міг брати участь у вигнанні Наполеона.

— І як ви думаєте, виконав він свою обіцянку? Де там! Теперішній король — красномовець, мрійник, романтик, як ви, панно Тоні… Зверніть увагу на одне: тільки-но філософи й поети визнають за віджилий якийсь погляд чи принцип і відкинуть його, король, що аж тепер поволеньки дійшов до нього, починає вважати саме цей принцип за найновіший та найкращий і міцно тримається його… Авжеж, такі от справи в нашому королівстві! Королі не тільки люди, а ще й дуже посередні люди, тому вони завжди відстають на цілі десятиріччя… Ох, з Німеччиною так вийшло, як з тим студентом, що в часи визвольної війни був молодий, відважний і запальний, а тепер став жалюгідним філістером…

— Ну добре, — сказала Тоні. — Хай так. Але дозвольте спитати одне: що вам до того? Ви ж не пруссак.

— Ой, хіба не однаково, панно Будденброк! Бачите, я звертаюся до вас на прізвище, і то навмисне… Власне я мав би навіть, сказати «мадемуазель Будденброк», щоб віддати всю ту шану, яка вам належить за становищем! Хіба в нас більше? волі, рівності, братства, ніж у Пруссії? Межі, суспільна драбина, аристократія — що тут, що там! Ви симпатизуєте аристократії. Сказати вам чому? А тому, що ви самі аристократка. Авжеж, ви не знали? Ваш батько — великої руки людина, а ви все одно що принцеса. Вас відділяє прірва від таких, як я, від тих, що не належать до вашого кола панівних родин. Ви, звичайно, можете колись задля відпочинку прогулятися з кимось із нас над морем, але потім знову повернетесь у своє коло вибраних і привілейованих, а ми лишаємось сидіти на камінні… — Голос його звучав схвильовано, аж якось дивно.

— Мортене, — сумно мовила Тоні, — то ви все-таки сердились, коли сиділи на камінні! Я ж хотіла вас відрекомендувати…

— О, знову видно, що ще говорить дівчина. Ви все прикладаєте до себе, панно Тоні! А я кажу в принципі… Тверджу, що в нас братства й людяності не більше, ніж у Пруссії… Якщо ж у моїх словах і є особистий момент, — трохи помовчавши, повів далі Мортен уже тихіше, але з тим самим дивним хвилюванням у голосі, — то я маю на увазі не теперішнє, а швидше майбутнє… той час, коли ви, вже мадам якась там, остаточно замкнетесь у своєму колі, а мені… мені довіку лишається сидіти на камінні…

Він замовк. Тоні також не озивалася. Вона відвернулась і дивилася на дощану стіну. Досить довго в альтанці панувала ніякова мовчанка.

— Пам’ятаєте, — знову почав Мортен, — я казав, що хотів би поставити вам одне запитання? Щоб ви знали, воно мені не сходить з думки від першого ж дня, як ви приїхали сюди… Ви нізащо не вгадаєте його, навіть не пробуйте! Я спитаю іншим разом, при нагоді, це не щось там нагальне, та й, врешті, воно мене зовсім не стосується… Я просто так, з цікавості… Ні, сьогодні я розповім вам про інше… Гляньте!

Мортен витяг з кишені кінчик вузенької смугастої стрічки й переможно, очікувально глянув Тоні просто у вічі.

— Яка гарна, — мовила Тоні, нічого не розуміючи. — А що вона означає?

Мортен урочисто відповів:

— Вона означає, що в Геттінгені я належу до студентської корпорації… Тепер ви все знаєте! У мене є й кашкет таких самих кольорів, але, Їдучи сюди, я надяг його на кістяк у поліційному мундирі… Тут мені однаково не випадає носити його, розумієте… Ви нікому не розкажете,