Стівен Кінг - Кладовище домашніх тварин

спершу розбивав кайлом каміння, а потім лопатою розширював яму. Руки боліли, стало гаряче. Звідкись у ньому виникла гостра потреба вирити цю яму на совість. Він почав мугикати собі під ніс. Так бувало, коли він накладав шви. Часом кайло натрапляло на такі міцні камінці, що аж викрешувалися іскри. Тоді дерев’яне руків’я починало вібрувати в руках. Луїс відчував, як на долонях натираються мозолі, та не зважав на це, хоча, як і всі лікарі, ретельно дбав про свої руки. А навколо нього вітер і далі виводив свою монотонну пісню.

Раптом крізь завивання вітрюгана Луїс почув, як тихо падає каміння. Він підняв голову і побачив Джада, який вибирав камінці побільше і складав їх у купу.

— Для кургану, — пояснив він, перехопивши погляд Луїса.

— А, — кинув чоловік і продовжив роботу.

Він викопав могилу приблизно два фути завширшки і три завдовжки — «грьобану могилу для грьобаного кота», — подумалось йому. Коли вона сягла тридцяти дюймів у глибину, а кайло викрешувало іскри ледь не при кожному ударі, він відклав інструменти і запитав у Джада, чи цього достатньо.

Джад кинув швидкий погляд на яму і промовив:

— Як на мене, годиться. Та, по правді, важить лиш твоя думка.

— А тепер ви розкажете мені, для чого це все?

Джад осміхнувся:

— За оповідков індіанців, це місце має магічнов силу. Вважалося, що весь ліс, від боліт на сході й аж до півночі, — чарівний. Мікмаки склали це кладовище і ховали тут своїх мертвих, подалі від чужих очей. Іншим племенам було сюди не вільно — Тенебскоти балакали, що тут достобіса привидів. А опісля й мисливці за хутром тако саме плели. Гадаю, вони лиж виділи вогники на цьому Болоті маленького бога, от і мислили на привидів.

Джад посміхнувся, та Луїс подумав: «У вас же зараз зовсім інше на думці».

— А по тому навіть самі мікмаки перестали сюди навідуватись. Один із них казав, що бачив тут духа Вендіго і земля стала лихою, болотистою. Вони навіть шамана великого гукали… Так мні сказували, яко я був молодим і зеленим. Та повідав мені про се старий питун Стенні Б. — як ми всі кликали Стенлі Бучара, — а він із тих людей, що навіть коли сам не бачив чогось, то обов’язково доторочить.

Луїс, який знав про Вендіго лише те, що це один з лихих духів північноамериканських індіанців, запитав:

— Ви також вважаєте, що земля тут зіпсована?

Губи Джада злегка вигнулися в посмішці.

— Я певен, що це місце згубне. Ба, аж ніяк не для хатніх тварин, як ото коти, собаки чи хомки. Так що ховай свою тварину, Луїсе.

Луїс поклав пакет для сміття в яму і повільно взявся закидати тіло кота землею. Тепер він змерз і почувався дуже втомленим. Шурхіт землі об пластиковий пакет засмучував його. І хоч він ще не шкодував, що прийшов сюди, почуття радісного збудження минуло, і Луїсові дуже хотілося, аби його нічна пригода швидше завершилася. Його чекала довга дорога додому.

Шурхіт почав стихати, а потім і зовсім припинився. Тепер чулись тільки удари землі об землю. Він засипав могилу («Ґрунту недостатньо», — подумав Луїс. Його дядько Карл, гробар, років з тисячу тому розповідав, що землі для засипання могили чомусь завжди бракує) і повернувся до Джада.

— А оце для кургану, — сказав Джад.

— Послухайте, Джаде, я вже втомився і…

— Це ж кіт Еллі, — у м’якому голосі старого вчувалася залізна рішучість. — Вона б хотіла, щоб ти все зробив ловко.

— Сподіваюся на це, — зітхнув Луїс.

Ще хвилин з десять вони викладали брили, які приніс Джад, одну на одну. Коли роботу було завершено, над Черчевою могилою височів кам’яний конус, і в Луїсі ворухнулася маленька, втомлена втіха. Чомусь цей курган виглядав дуже гармонійно і правильно, здіймаючись до зірок тут, поруч із іншими. Він гадав, що Еллі цього ніколи не побачить, — від думки про те, щоб привести її сюди, через болота і сипучі піски, Рейчел миттєво посивіє, — та він сам побував тут, і це добре.

— Більшість із них розсипались, — зауважив він Джадові, підводячись і відчищаючи бруд з колін. Тепер він бачив усе куди чіткіше, тож міг розгледіти багато розкиданих каменів. Та Джад наполіг, щоб курган він зводив лише з тих каменів, які були викопані власноруч.

— Еге, казав же тобі: місце старе.

— Ми вже закінчили?

— Еге, — Джад поплескав Луїса по плечу. — Ти правильно зробив, Луїсе. Я знав, що ти зможеш. А тепера ходім додому.

— Джаде, — знову почав був він, та дід лише підняв кайло й рушив до сходів. Луїсові нічого не лишалося, як підняти лопату, набрати в груди побільше повітря й піти слідом за ним. Він озирнувся, та могила кота його дочки, Вінстона Черчилля, вже розтанула в сутінках, тож роздивитися щось було неможливо.

«Ми наче поставили фільм на зворотнє перемотування», — втомлено подумав Луїс, коли вони вийшли з лісів на моріжок біля його будинку. Скільки часу минуло, він не знав: ще вдень він зняв свого годинника, коли ліг подрімати. Той, мабуть, досі лежить на підвіконні біля ліжка. Луїс був розбитим, змученим і виснаженим. Такого відчуття в нього не було, мабуть, відтоді, як він у старших класах працював сміттярем, шістнадцять-сімнадцять років тому.

Вони повернулися назад тим самим шляхом, але Луїс дуже мало чого запам’ятав про дорогу. Лиш те, що оступився на буреломі, — абсурдно, але йому чогось пригадався Пітер Пен[87]: «О Боже, я розгубив свої щасливі думки, тому й падаю тепер!» — але тут його підхопила міцна Джадова рука, і вже за пару хвилин вони йшли повз місце останнього притулку Кота Полі, Тріксі і Нашої Кролиці Марти — туди, де він бував не лише з Джадом, а й з усією родиною.

А ще це був той шлях, яким він ходив з Віктором Паскоу. От тільки спогади про це дивним чином вивітрилися з пам’яті. Йому раптом спало на думку, що їхня пригода дуже небезпечна, і не так, як детективи Вілкі Колінза, а по-справжньому. І те, що він у стані сновиди натер собі мозолі на долонях, було найменшою з усіх проблем. Він же міг вбитися на буреломі. Вони обидва могли. Було дуже складно поєднати це все з тим фактом, що вони, по правді, були абсолютно тверезими. Тож він вирішив списати своє виснаження й дивну поведінку на збентеження від втрати домашнього улюбленця.

А тепер вони опинились тут, знову вдома.

Вони повернулися. Мовчки пройшли путівцем назад і зупинилися на дорозі, котра вела