Стівен Кінг - Кладовище домашніх тварин

Старий повернувся до нього, і в тьмяному світлі Луїсові здалося, що старому цілих сто двадцять років. У його очах не лишилося нічого від тих бісиків. Обличчя було спотворене жахом, та говорив він спокійно і твердо:

— Це просто птах. Ходімо, ми вже майже на місці.

І вони рушили далі. Твань знову перейшла у земну твердь. На якусь мить Луїс відчув себе на відкритому просторі, хоча у тьмяному світлі згаслого дня він ледве міг роздивитися спину Джада за три фути перед собою. Під ногами тріщала скута інеєм трава. Вона розбивалася, наче скло, від кожного кроку. Потім вони знову забрели в гущавину. Повітря сповнилося запаху смоли та хвої. Час від часу Луїса дряпала якась гілляка.

Крід втратив відчуття часу і простору. Вони пройшли ще трохи, і Джад зупинився.

— Тут сходинки, — мовив старий. — Вибиті в скелі. Сорок дві чи сорок чотири, вже не пам’ятаю. Просто йди за мною. Виліземо на вершину — і ми на місці.

Джад поліз угору, і Луїс рушив за ним.

Сходинки були досить широкими, однак від того, що земля тікала з-під ніг, ставало моторошно. То там, то тут Луїс оступався, і черевик ковзав у порожнечу.

Дванадцять… Тринадцять… Чотирнадцять.

Вітер дужчав, і холодні повітряні струмені били його в обличчя. «Ми вже піднялися над лісом?» — подумки цікавився він. Луїс задер голову і побачив у вишині мільярди зірок, які холодним блиском осявали темряву. Ще ніколи в житті Луїс не почувався таким маленьким, упослідженим і незначним. Вічне питання пронизувало його свідомість: «Чи є там щось розумне?» Та цього разу воно викликало не цікавість, а незрозумілу огиду. Неначе він хотів дізнатися, чи приємно з’їсти жменю жуків.

Двадцять шість… Двадцять сім… Двадцять вісім.

Хто витесав ці сходи? Індіанці? Мікмаки? Якими зубилами орудували вони для цього? Треба буде запитати в Джада. Слово «зубило» змусило його подумати про «зуби», і він згадав про дивну тварюку, яка переслідувала їх у лісах. Одна нога оступилася, і йому довелося терміново хапатися за інший бік скелі, щоб не впасти. Стіна видавалася старою, щербатою і зморшкуватою. Неначе стара облізла шкіра.

— З тобою все гаразд, Луїсе?

— Я в порядку, — відповів він, хоча м’язи пекельно боліли, а спина прогиналася під вагою Черча в пакеті.

— Сорок п’ять, — порахував Джад. — Я вже й забув. Не був тут з дванадцяти років. І не думаю, що коли-небудь знов прийду. Тут… Піднімайся, і все сам роздивишся.

Він простягнув Луїсові руку і допоміг видертися на останню сходинку.

— Ось ми й прийшли, — мовив Джад.

Луїс роззирнувся. Зоряне світло було тьмяним, але його вистачало, аби все оглянути. Вони стояли на скелястому плато, посеред якого чорним язиком простяглася тонка смужка землі. Кинувши оком в інший бік, він побачив верхівки ялин, повз які вони йшли до сходів. Вочевидь, вони видерлися на якусь дивну месу[86] з абсолютно плоскою верхівкою — специфічна геологічна аномалія, яка куди природніше виглядала б в Аризоні або в Нью-Мексико. Оскільки на вершині цієї меси — пагорба, усіченої скелі чи що воно таке було — не росли дерева, сніг тут розтанув. Обернувшись до Джада, Луїс побачив суху траву, що коливалася на крижаному вітрі.

Удалині виднілися дерева. Геометрична рівність цього плато була такою ідеальною, що видавалася майже неправдоподібною на тлі положистих пейзажів Нової Англії. «Індіанці з зубилами», — раптом спливло у його свідомості.

— Ходімо, — сказав Джад, і вони пройшли двадцять п’ять ярдів у напрямку дерев. Пориви вітру були тут дуже сильними, але дихалося легко. У тіні дерев Луїс побачив неясні силуети, а самі дерева видавалися свідками допотопних часів. Від цього місця віяло порожнечею, однак ця порожнеча була живою, пульсуючою.

Темні силуети виявилися купками каміння.

— Мікмаки стесали вершину цього пагорба, — пояснив Джад. — Ніхто не знає як. Як і ніхто не знає, як майя будували свої піраміди. Навіть самі мікмаки забули про це.

— Але навіщо? Навіщо вони це зробили?

— Тут було їхнє кладовище. Я привів тебе сюди. Щоб ти поховав тут кота Еллі. Ти ж знаєш, індіанці не бачили різниці: вони ховали тварин біля їхніх господарів.

Це нагадало Луїсові про єгиптян, які чинили ще краще: вбивали тварин, які належали правителям, аби душі домашніх улюбленців могли гуляти потойбіччям з душами своїх господарів. Він читав, що якось, коли померла дочка фараона, разом з нею поховали десять тисяч свійських тварин — серед них було близько шестисот свиней і двох тисяч курей. Перш ніж поросятам перерізали горлянки, їх вимастили трояндовою олією — улюбленим парфумом дівчини.

І єгиптяни також будували піраміди. Ніхто не знає, навіщо майя зводили свої піраміди — для навігації чи орієнтації в часі, як Стоунхендж, та всі до біса добре знають призначення єгипетських пірамід. То визначні пам’ятники смерті, найбільші у світі могильники. «ТУТ ЛЕЖИТЬ РАМЗЕС ІІ. ВІН БУВ СЛУХНЯНЕМ», — подумалося Луїсові, і він зайшовся диким гиготінням.

Джад дивився на нього, вочевидь, нітрохи не дивуючись.

— Іди й поховай сву’ тварину, — звелів він. — А я поки курну. Я б допоміг, та ти маш це сам зробити. Кожен ховає своїх. Тільки так це працює.

— Джаде, до чого це все? Чому ви привели мене саме сюди?

— Бо ти зберіг Нормі життя, — відповів старий. І хоч говорив він абсолютно щиро, Луїсові чомусь здалося, що він йому бреше чи бреше сам собі й переповідає цю брехню Луїсові. Він пам’ятав той погляд у Джадових очах.

Та зараз це не мало жодного значення, як і вітер, що омивав його холодною рікою і куйовдив волосся.

Джад сів, обпершись спиною об дерево, і запалив «Честерфілд».

— Мо’, перепочинеш, перш ніж братися?

— Ні, я в порядку, — запевнив Луїс. Йому хотілося поставити багато запитань, та якоїсь миті він збагнув, що це не важить. Щось тут було не так, і в той же час усе видавалося правильним. Що ж, досить… На сьогодні. — Та чи зможу я викопати тут могилу? Шар землі наче занадто тонкий.

Луїс показав туди, де скелясте дно випиналося з-під землі на початку сходів.

Джад повільно кивнув.

— Еге, — мовив він. — Земля тут і справді тонка. Але якщо вона достатньо глибока, щоб на ній могла рости трава, то її точно вистачить на поховання, Луїсе. Тут довго-довго ховали людей. Та це буде нелегко.

Земля була твердою і кам’янистою. Дуже швидко Луїс зрозумів, що для того, аби викопати достатню для Черча яму, йому знадобиться кайло. Тож він по черзі змінював інструменти: