Умберто Еко - Не сподівайтеся позбутися книжок

вражений тим, як стимулює вивчення глупоти. І не лише тому, що вона повертає сумнів у сакральності книжки, але тому, що вона веде нас до відкриття того, чим був кожен із нас, адже ми спроможні у будь-який час виголосити якусь подібну дурницю. Ми завжди на межі того, щоб сказати дурню. Ось я цитую фразу не чиюсь, а таки Шатобріана. Він говорить про Наполеона, котрого зовсім не любив: «Це справді великий переможець у битвах, але, поза цим, будь-який з генералів уміліший».

Ж.-Ф. де Т.: Ви могли би уточнити, звідки ця пристрасть до того, що дозволяє усвідомити в людині межі та недосконалості? Чи це не приховане вираження співчуття?

Ж.-К.К.: В певний момент мого життя, коли мені було близько тридцяти років, коли я саме закінчив навчання у вищій школі та закінчив класичний гуманітарний курс, у мені щось наче клацнуло. Я був солдатом на Алжирській війні 1959-1960-х років… І там несподівано відкрив повну непотрібність, я б навіть сказав марність усього того, чого мене навчили. На той час я прочитав тексти про колонізацію, тексти такі дурні і такі жорстокі, що раніше й уявити собі не міг, які ніхто раніше мені не показував. Так я почав казати собі, що було би цікаво зійти з битої стежки та відкрити для себе манівці, невторовані дороги, нетрі та навіть болота. Гі Бештель, у свою чергу, пройшов подібний шлях, що й я. Ми познайомилися на підготовчих класах після ліцею.

У.Е.: Я думаю, що в різний спосіб, але ми на одній хвилі. Я написав у тексті, який ви в мене попросили для підсумку енциклопедії «Смерть і Безсмертя»,[17] що для можливості прийняти ідею свого кінця потрібно переконати себе в одному: після вашої смерті залишаться тільки дурні, і на них більше не варто витрачати часу. Такий парадоксальний спосіб просунути думку, що ми протягом усього нашого життя розвивали великі чесноти людства. Людина — надзвичайна істота. Винайшла вогонь, збудувала міста, написала блискучі поезії, дала пояснення світові, вигадала міфічні образи тощо. Але водночас вона не припинила воювати із собі подібними, помилятися, руйнувати довкілля тощо. Баланс між високими інтелектуальними чеснотами і низькими дурощами дає більш-менш нейтральний результат. Тож, вирішивши говорити про глупоту, ми в певному сенсі віддаємо почесті цій наполовину геніальній, наполовину дурній істоті. І відколи ми починаємо наближатися до смерті — а це властиво нам обом, — то нам починає здаватися, що дурість є найсерйознішою вадою. І це точно найліпший спосіб утішитися. Якщо сантехнік приходить до мене додому полагодити кран, який у ванні протікає, бере з мене багато грошей за роботу, а після його візиту ми виявляємо, що крани і далі течуть, я заспокоюся, сказавши дружині: «Це кретин, бо інакше він би не займався ремонтом кранів. Він стане професором семіології в університеті Болоньї».

Ж.-К.К.: Найперше, що відкриваєш, вивчаючи глупоту, це те, що ти й сам — дурень. Звичайно. Не можна безкарно вважати інших дурнями, не усвідомлюючи, що глупота — це дзеркало, яке ті інші нам простягають. Це дзеркало постійно тут, воно точне і не криве.

У.Е.: Тут ми натрапляємо на парадокс Епіменіда, який каже, що всі критяни — брехуни. Оскільки Епіменід — критянець, то він — брехун. Якщо дурень каже вам, що всі інші — дурні, то факт, що він дурень, не означає, що він не має рації. А якщо він додає, що всі інші — дурні, «як і він», то це свідчить про його розум. Тож він не дурень. Бо інші ціле життя проживають, забувши, хто вони такі.

Є також ризик натрапити на інший парадокс, описаний Овеном. Всі люди дурні, окрім вас і мене. Проте і ви, десь у глибині, якщо подумати…

Ж.-К.К.: Наш дух марить. Всі книжки, що їх ми колекціонуємо, свідчать про карколомні виміри нашої уяви. Особливо складно розрізнити, з одного боку, блукання думки, безумство та, з іншого боку, глупоту.

У.Е.: Інший приклад тупості, який мені спадає на думку, стосується Нехауса, автора памфлету про розенкрейцерів, написаний 1623 року, коли у Франції міркували, чи є вони насправді. «Уже той факт, що вони від нас ховаються, приховуючи своє існування, демонстрація того, що вони існують», — стверджує цей автор. Доказом існування є заперечення існування.

Ж.-К.К.: Це аргумент, який я готовий прийняти.

Ж.-Ф. де Т.: Можливо — це припущення — ми можемо дивитися на глупоту як на старе зло, із яким усі доступні нові технології допомагають боротися? Чи могли би ви підтвердити позитивну динаміку?

Ж.-К.К.: Я опираюся тому, щоби дивитися на нашу епоху песимістично. Це надто легко, всі так чинять. Проте… Процитую відповідь Мішеля Серра на запитання журналіста — вже не знаю, який там був контекст — про рішення збудувати Асуанський гідровузол, яке поставило під загрозу зникнення багатьох археологічних пам’яток. Мішель Серра дивувався, що для будівництва тієї греблі було створено комітет, де зібрали інженерів з гідравліки, спеціалістів із різних матеріалів, бетонувальників, можливо, навіть екологів, але там не було ані філософа, ані єгиптолога. Журналіста здивувало, що це здивувало його співрозмовника. «Чим би міг допомогти філософ у роботі такого комітету?» — запитав він. «А він помітив би відсутність єгиптолога», — відповів Мішель Серра.

А й справді, де може пригодитися філософ? Хіба ота відповідь пов’язана чудесним чином із темою нашої розмови — глупотою? У якому віці та в який спосіб ми маємо зустрітись із тупістю, вульгарністю, ідіотською та злою впертістю, властивими нашому щоденному життю, з якими ми маємо миритися? У Франції відбувається своєрідна дискусія — тут про все дискутують — про вік, у якому варто починати вивчення філософії. Сьогодні діти відкривають її для себе у випускних класах старшої школи. Але чому так пізно? Чому би так само не почати вивчення антропології, що є дверима до культурного релятивізму?

У.Е.: Неймовірно, що у найбільш філософській країні світу — Німеччині — в старшій школі не викладають філософію. В Італії, натомість, під впливом ідеалістичного німецького історицизму, вступ до історії філософії триває три роки, що дуже відрізняється від того, що пропонують у Франції як вступ до філософічної активності. Я певен: корисно було би знати щось про те, що думали філософи, — від досократиків і до наших днів. Найбільший ризик для наївних студентів — це думати, що хто останній, за тим і правда. Але я не знаю, як впливає на молодь вивчення філософії в той спосіб, в який її викладають у Франції.

Ж.-К.К.: Від цьогорічної програми я почуваюся повністю