Яцек Денель - Ляля

потрібно на квиток, стільки й стільки, щоб поїсти в дорозі, залишається п’ятнадцять злотих. Я просто не можу дозволити собі купити цей капелюшок». А він загортає й каже: «Нехай буде п’ятнадцять. Ви скашете, шо купили в мене, ви всім скашете. Ви так чудово виглятаєте в тсей капелюшок, шо ходіть собі, показуйте всім. А я собі відіб’ю на якійсь стагій, бриткій бабі».

* * *

Коли вона почала втрачати пам’ять, то все раптом стало невідомо-звідки. Теніски, куплені на Жаб’їй у Варшаві. Довоєнні.

— Ще ціна залишилася, — показує на ядуче-зелений цінник, — шістдесят злотих. То були великі гроші, батько надивуватися не міг, що я стільки витрачаю на взуття, бо сам купував абияке й весь час доводилося міняти.

— Це китайські теніски з базару на Примор’ї або в Оліві.

— Які ще китайські! Які китайські!

— Ну, гаразд, — позирнув я, — беру свої слова назад. Бразильські.

Як не із Жабйої у Варшаві, то з Лисова, від бабусі Банди, від дідуся, від батька.

«А зрештою, — думав я, — хіба вона не має рації, коли так каже? Усе це речі небіжчиків; належать до великої спільноти осиротілих предметів, і хіба важить, хто й коли насправді їх осиротив? Вони passé, як і все її життя; а що дасть судомне дотримання дат і фактів?

Я зробив бабуні футляр для фотографій Юлека, дідуся, прадідуся й дядька Павла.

— Прибери Павла, — сказала бабуся, — вони мертві. Не хочу, щоб він стояв з небіжчиками.

Такий дім, таке життя, повне неживих. І майже всі на фотографіях, і всі в речах і пам’ятках.

* * *

— Ну, і конче зайди до моєї квартири, — каже бабуня перед самим від’їздом, підморгуючи мені. До «її квартири», тобто Королівського Замку. Бо проживши рік у подружжя Люксембургів, бабуня зважилася на неабиякі зміни у своєму житті: перевелася з юридичного на романістику й переїхала до дядька Казимира Брокля, хранителя Королівського Замку.

— Дядько отримав цю посаду, коли пані Мосціцька звільнила попереднього хранителя.

— Пані? Не пан? Той, що йому в Моравиці дині не смакували?

— Так, пані. Розумієш, Мосціцький оженився з набагато молодшою жінкою... зрештою, тоді розповідали анекдоти, що в Замку лякає привид: сивий мужчина літає вночі в нічній сорочці з револьвером у руці й кричить: «Стій, бо стрілятиму!» Або, що солдати висилали телеграми: «Вельмишановний Пане Президенте, бажаємо Вам щастя на подальшому життєвому шляху. Полк «Примор’я» допоможе». Ця Мосціцька була неприємна бабела. Дуже неприємна. Порядкувала в Замку, мов у себе вдома, міняла меблі, влаштовувала ремонти. І от якось викликають хранителя, бо переплановують ванну нагорі й потрібна його згода. «Який ідіот вибирав ці кахлі?», — вигукнув він, побачивши роботу. — «Дружина президента». І коли він через годину зустрів на сходах президента й чемно з ним привітався, той нічого не відповів. Ані слова, іде собі далі. «Пане президенте, ви наче мене не знаєте?» — «Звісно, — відказав Мосціцький, — знаю. З найгіршого боку». І його звільнили. Саме тому дядько не хотів цієї посади, але звільнений хранитель дуже його прохав.

— І завдяки цьому ти жила в Королівському Замку?

— Атож. Я в житті не жила в гірших умовах. Бо то були кімнати для слуг короля Стася. Піднявши руку, я могла торкнутися стелі. Ну, але дядько із дружиною були невисокими. А взагалі дядько був дуже гарний... тітка Аді не надто, але страшенно його кохала. За обідом завжди тримала його за руку, а він їй на ці пестощі відповідав мовби знехотя; гадаю, його це вже трохи втомлювало через стільки років. Тітка Аді була німкеня й дуже кумедно говорила польською. Своєю ламаною польською виголошувала різні оригінальні речі.

— Наприклад?

— Наприклад, про «матку», коли її донька, Яся Брокль, покинула свого нареченого. У неї бозна-скільки років був наречений, вродливий, розумний, заможний; аж раптом за два місяці до весілля вона познайомилася із Сулкевичем. Сулкевич був сином Чорного Міхала, татарина, який колись привів Пілсудському полк татарських уланів; він був неймовірно смішний, ноги мав дугою, як у всіх кавалеристів...

— Чорний Міхал чи син?

— Син, син. Теж улан. І теж Міхал. От тільки рудий. Незвично, як на татарина. Він був страшний як ніч, щиро кажучи. А офіційний наречений був ідеалом, хіба, може, те, що мав смішне прізвище, Пеґжа чи що. Але то був добрий литовський рід. Поруч дядька мешкав керівник протокольної служби, теж гарного литовського роду, звався Купчелло. Пані Купчелло була жінкою неймовірної вроди, волосся мала таке чорне, що аж виблискувало синявою, та ще й із синіми очима й шкірою, мов слонова кістка; майже біла, але не мертвотно-біла, а мов порцелянова. А тупа мов чобіт. Віткаци любив її малювати, і в коридорах Замку висіло тих портретів більш, ніж десяток; не знаю, що з ними сталося, але, мабуть, згоріли в тридцять дев’ятому. Але я не про Купчеллову жінку, а про того Пеґжу, що його Яся покинула.

— Покинула?

— Так. Через того потворного Міхала. А вона була така гарна... мала найпрекрасніший бюст, який я лише бачила в житті. Мені її спершу було трохи шкода, та я собі думаю, що їх, певне, єднала якась неймовірна, хімічна пристрасть; вони часом приходили, уже після одруження, на обід до дядька й тітки. Сиділи, їли, балакали, аж раптом перезиралися, чорвоніли й казали: «Нам уже треба йти» й щодуху бігли до ліжка. А тітка Аді тоді заявляла:

— Трепа тумати, чи я тумаю моя матка, чи моя матка тумає я. — І таке різне. Розповідала про свого кузена, який залишився в Німеччині й спершу робив кар’єру в партійних структурах, але потім якось потрапив у неласку. Розказувала, що його ув’язнювали у власному домі, за ним шпигували слуги: садівник, шофер, покоївки... Якось тітка Аді приїхала його перевідати, і він не міг з нею жодного разу поговорити віч-на-віч; нарешті поїхали до якогось озера й там ненадовго позбулися слуг, тож він зміг їй усе розказати: про те, які в Німеччині злидні, бо все призначається для важкої промисловості, про загони штурмовиків, про доноси й таке інше. Але тут з’явився шофер, і кузенові довелося перейти на нейтральні теми. Ми слухали ці розповіді, наче казку про залізного вовка, і не надто тітці вірили. З перспективи часу...

— Щось іще про Замок?

— Хіба я знаю? Я жодного разу його не оглянула, бо дядько постійно казав: «Чого ходитимеш