Яцек Денель - Ляля

функції економки, керувала всім домом і без угаву конфліктувала з господинею, жінкою лагідною й делікатною. Перевага Антоніни полягала в тому, що вона завжди могла сказати, що, зрештою, часто й робила: «Я прийшла сюди задовго до вас, тож повірте, що я маю рацію», що могло бути аргументом як у дискусії про рецепт пирога, так і в питаннях заміни труб на кухні. Бо Антоніна була тут гай-гай, скільки років та ще й із гаком, за часів першої пані Люксембург, і знала тут кожен закуток.

Перша пані Люксембург була жінкою неймовірно розумною, освіченою й наполегливою. Вона чудово знала, що її молодий чоловік занадто ледачий, щоб добровільно готуватися до іспитів на юридичному факультеті, тому вона годинами опитувала його з усіх можливих кодексів і статутів. Зрештою, хоч вона й закінчила полоністику, то знала право так само добре, як її чоловік, коли не краще. Щоранку будила його о шостій, витягала з ліжка, наказувала вмитися й убратися, швидко подавала поживний сніданок, а тоді зачиняла мужа на ключ у кімнатці з підручниками. Випускала його на годину для опитування, а тоді знову зачиняла.

Нарешті пан Люксембург склав останнього іспита й на радощах пішов випити за це з колегами й повернувся майже на світанку. А дружина, заради сміху, щоб просто пожартувати, розумієш, розбудила його о шостій ранку. Він устав, умився, поснідав, як і щодня, мов у летаргічному сні; потому відкрив підручники й тоді збагнув, що йому більше не треба вивчати жодного рядка, жоднісінького параграфа. Підвівся, пішов до дружини й зажадав розлучення.

Тож нічого дивного, що друга пані Люксембург була тихою й лагідною. Не раз чула, як вона заспокоювала чоловіка, що спершу репетував над газетою: «Ідіотка, кретинка», а тоді по телефону в далеке вухо тієї дами, що навпереміну з ним писала детективні романи: «Та ж то здуріти можна, щоб поставити героя в такій ситуації, і що мені тепер із цим робити, нещасна жінко, що це вам у голову зайшло, шановна пані?!» А дружина, смикаючи його за руку, шепотіла: «Але ж, Брисю, так не можна, Брисю, припини кричати на неї, будь ласка, Брисю...» До того ж, вона пересувалася помешканням, мов сновида, бо мало того, що не давала ради з вічно дірявим домашнім бюджетом, то ще й Антоніна ставилася до неї в щонайкращому разі, як до якоїсь приблуди, як до неминучого зла. Ми втішали її, як могли, та й ті додаткові кілька злотих, що їх вона від нас отримувала, якось допомагали в щоденній боротьбі із цими химерними розкішними злиднями.

Так чи сяк, а ми з моєю подругою були більш, ніж задоволені. Пан Люксембург провадив з Басею тривалі світоглядні дискусії, і питав: «Але ж як, ці євреї у всьому завинили? І в тім, що дорожнеча, і що дороги погані, і уряд непевний?» А Бася з непохитною впевненістю відповідала йому, слово за словом, неначе цитуючи оенерівські брошурки. «І як же це, панно Барбаро, — допитувався пан Люксембург, — і ви ніколи не стрічали жодного єврея, який цілком безкорисливо зробив вам якусь послугу? Завжди тільки така огидна жадоба зиску?» А вона, що звісно, авжеж. Отак вони собі сиділи у вітальні, при жовтому світлі лампи. Пан Люксембург щохвилини озирався на мене й змовницьки посміхався, а я змовницьки ж підморгувала, здушуючи сміх і вдаючи, наче уважно щось читаю. Коли телефонували Басині кавалери, пан Люксембург казав: «Панно Барбаро, я чую в слухавці голос, переповнений любов’ю до вітчизни».

Мені відомо, що він утік з Польщі у вересні тридцять дев’ятого разом з урядом, через Заліщики. Із заходу писав до дружини, надіслав їй документи на розлучення, бо вона була арійкою й могла мати великі проблеми, якби не розлучилася. Чула, що по війні вони зійшлися й жили довго та щасливо.

Зате гадки не маю, що сталося з Антоніною. Та спершу про перстеника. У моєї мами, як тобі відомо, було багато дуже гарних коштовностей. І коли я їхала до Варшави... от, власне, не забудь, щоб мама дала тобі якийсь гарний одяг... коли я їхала до Варшави, вона дала мені гарненького перстеника старої амстердамської роботи, з великим сапфіром, оточеним крихітними діамантами, для різних урочистих нагод. То я його й мала для врочистих нагод, і берегла мов зіницю ока. Аж одного разу, повернувшись із якогось балу, чи не в спілці літераторів, зазираю вранці до шкатулки — немає перстеника. А я пам’ятала, як увечері зняла й поклала десь — на столі, на комоді? Я була така сонна — але перстень зник. Шукає одна служниця, шукає інша, відсуваємо всі меблі, перетрушуємо всі кишені — немає. Нарешті я пішла на пошту й надіслала телеграму до Кельце: «Трапилося жахливе нещастя. Ляля». Приходить відповідь від матері: «Що сталося? Вагітність чи хвороба? Мама». Знову йду на пошту. «Загубила каблучку із сапфіром. Ляля». І нова відповідь: «І що, дурна, палець тобі змерзне?»

А через півроку Антоніна раптом зникає. Її розшукували кілька днів, розпитували, хвилювалися, чи не стала вона жертвою якого злочину чи що — аж знайшли в льоху дві шуби, срібло, якісь згорточки з коштовними дрібничками, усе заздалегідь приготоване, щоб винести. Вона вочевидь боялася, що все вийде на яв, і втекла хіба що з легкими речами — у тому числі, я ладна була заприсягтися, з моїм перстеником амстердамської роботи із сапфіром, оточеним діамантами. Підозрюю, що війну вона пережила. Такі люди зазвичай переживають.

* * *

— Суддя Люксембург, звісно, був винятком серед євреїв. Більшість варшавських юдеїв була біднотою з Налевок, торгували, чим могли, у сотнях мацюпусіньких крамничок-гешефтів, тулилися по напівпідвалах, в обдертих кам’яницях, лаялися на вулицях і штовхалися на тротуарах. Я щомісяця відкладала собі дещицю грошей і, коли їхала додому на свята чи канікули, то йшла до крамниць. Як вони вміли торгуватися! Хто нині так зможе? Ніхто. Пригадую, колись приходжу до крамниці, де був такий гарний капелюшок... Чорний з білим, неймовірно елегантний, та що з того, коли він коштував чи не п’ятдесят злотих. Ну, нічого. Продавець каже: «Панянко люба, пгошу пгимігяти, пгошу подивитися, цімес». Я кажу, що в мене немає грошей, що не можу собі дозволити, а він: «Гйоші? Сцо то таке гйоші? Гйоші то найменша пгоблема». Приміряю, він у захваті, усміхається, витанцьовує, він літає, радіє! Відкладаю. А він мені впихає до рук. Відкладаю. Він знову сміється. «Послухайте, — кажу нарешті, — у мене стільки й стільки злотих, з них стільки й стільки