Яцек Денель - Ляля

сама, без гіда; домовмося якось, коли матиму трохи часу, то я тебе проведу по всіх закутках». У результаті ми так ніколи цього не зробили. Так само Юлек утовкмачував мені, що зроблений Бой-Желенським переклад Пруста геть поганий, бо в ньому порушено оригінальний ритм і змазано численні ефекти, тож краще мені почекати, доки він сам перекладе все. Переклав тільки останній том. Ах... але, але. Замок. У кінці коридору мешкала пані Жеромська з донькою, там ходили навшпиньках, бо то було однаково, що опинитися біля вдови й дитини Словацького чи Міцкевича; для нашого покоління Жеромський був усім. Те, що в житті він поводився як негідник, то інша справа, та для більшості поляків він був беззаперечним авторитетом у моральних, суспільних чи політичних питаннях... а перед Замком стояли селяни з Лисова.

— Як це?

— Бо в Лисові селяни часто були дуже високими й дуже гарними на вроду, тому їх брали до роти почесного караулу. Уяви собі, адже до тієї армії йшли дорослі чоловіки, а на село поверталися згодом вищими на двадцять сантиметрів, бо нарешті наїдалися там досхочу. Старі штани сягали їм до середини литок. А ще колись мене такий урятував від такого собі нахаби. Якийсь тип у трамваї почав до мене чіплятися, я йому кажу, щоб забирався, виходжу, пересідаю на інший трамвай, а він весь час за мною, пересідаю ще раз і ще. Аж нарешті дісталася Замку, а там у будці саме стояв молодий Осман з Лисова, козирнув мені, а я: «Заберіть цього типа, він мене переслідує». Той, побачивши, що йому загрожує, відразу вшився. А іншого разу мене намагався зґвалтувати племінник пана Косценського.

— Того з Казначейства, що в них кіт собаці по морді давав?

— Атож. Тато попрохав мене, щоб я тому племінникові щось відвезла від дядька. Домовилися, він запросив мене до себе... мені й на думку не спало, що він може до чогось мене силувати... щоправда, про нього різні чутки ходили, що він бонвіван і, розумієш, хворий на сифіліс, але наше знайомство було таким офіційним... Заходжу, а він зачиняє двері на ключ і каже мені, що все це навмисне підлаштував, щоб я опинилася в його обіймах і різне таке, маячню якусь меле, дивиться на мене хтиво. Я гримнула, що зараз закричу, а він: «Кричіть собі, тут ніхто не почує». І тоді я підбігла до вікна й заявила, що вистрибну...

— Ну, справжня тобі Лукреція. Хіба що ножа бракувало.

— ... і це його переконало. «Дурепа», — тільки й сказав мені, геть як наш ксьондз. І випустив мене. Невдовзі потому зустрічаю пана Косценського в поїзді. Розповідаю йому це все, а він мені: «Ах, це такий капосник, любить пожартувати». Мені аж мову відняло. А-а-а, і ще пригадую свого батька. Теоретичного батька, Бенецького. Годилося з ним час від часу бачитися. Зрештою, він був у певному розумінні другом сім’ї і, принаймні офіційно, моїм батьком. Отож ми якось зустрілися в Броклів, він прийшов мене побачити. А в мене саме була моя подруга з ліцею. Я їх знайомлю: «Мій батько, Казимир Бенецький, моя подруга Туська Росницька», а вони обоє як не почервоніють! І я відразу здогадалася. Йому тоді було добрячих шістдесят, уявляєш? А їй двадцять із хвостиком. Ну, та він завжди мав успіх у жінок.

* * *

— Крім Бенецького я ще побачилася з Ромусиним чоловіком. Точніше, удівцем. Ми зустрілися випадково... він запросив мене до себе додому, а я погодилася, не тому, що якось його любила, а від сорому за те моє жбурляння цукерками й ляльками, які він мені колись привозив. І я пішла їх відвідати. Двері відчинила якась страшенно потворна жінка, що скидалася на монгольську служницю, якась попихачка найгіршого ґатунку; а то була, як виявилося, його дружина, колишня медсестра з його кабінету. І в них було двійко хлопчиків, теж страшенно негарних.

— Бабуню!

— А що? Гм. І, уяви собі, розглядаюся я їхнім помешканням, дружина й діти якось дивно на мене позирають... а скрізь навколо Ромусині фотографії. Із шаллю, у капелюшку, у бальній сукні, у ліжку, у фотелі, у світлій сукенці, темній сукенці, скрізь, скрізь, у найрізноманітніших позах, за різні роки. Я допила чай, попрощалася. Вийшла, і дорогою до трамваю думала про цю жінку, про цю нещасну жінку.

* * *

Переїхавши до Замку, бабуня також перевелася до Юлека на романістику. І якраз тоді у Варшавському університеті після антисемітських акцій запровадили єврейські парти в аудиторіях.

— А ці єврейки, бо на романістиці головно були дівчата, протестували, і на всіх лекціях стояли попід стінами. Найгірше доводилося Мані Пашицівні, яку я пам’ятала ще з Кельце, бо тітка Саша давала їй уроки гри на фортепіано... Пашиці були неймовірно багатими, він був директором бельгійської чи французької електростанції... бо, знаєш, після першої світової в Польщі побудували купу західних фабрик, які через двадцять років мали відійти державі, але наразі були іноземними, усе за спекулятивними цінами, а працівники отримували дуже високу платню, про директора й казати годі; подейкували, що він отримував шість тисяч на місяць, то були шалені гроші — автомобіль, численні слуги, великий будинок. Манина мати була доволі паскудною бабелою, типова нуворишка, яка робила все, аби всі бачили кожного злотого, заробленого її чоловіком. Їздила містом в екіпажі зі зграйкою пуделів із червоними бантиками; щойно прийшли німці, хтось її виказав. Але я про інше. Маня Пашицівна, вихована в розкошах і комфорті, була дівчиною просто неймовірно ледачою; коли тітка Саша прийшла на перший урок, до Мані відрядили служницю для перегортання нот; тітка заявила, що коли Маня в неї вчитиметься, то їй доведеться, на жаль, не лише самій перегортати ноти, а ще й вдаряти по клавішах. І, уяви собі цю нещасну ледащицю, яка ніколи нічого не робила, переходила із класу до класу завдяки батьковим грошам, до університету пішла, аби бути партією не лише багатою, а ще й умовно освіченою, і раптом їй доводиться годинами стояти під стіною. Вона зсувалася, опиралася на стіну, нарікала. Решта дівчат дивилися на неї із глибоким жалем. Ну, а я, котра відмалку возила на санчатах єврейських дітей, звичайно, сіла за єврейську парту, — тут бабуня посміхається, неначе їй вдалося перехитрувати історію; звісно, моя бабуся, яка все життя була світочем, донька адвоката і таке інше, просто мусила сісти за єврейську парту. — А ці дівчата підбігають, перекрикують одна одну: «Послухайте, послухайте, ми не