Яцек Денель - Ляля

сідаємо, ми протестуємо!» А я — що теж протестую, бо я не єврейка. За моїм прикладом пішли Юлек і Кретинчик. Кретинчик — то такий Юлеків друг, хтось колись його так назвав, і прізвисько причепилося, ніхто його інакше не кликав. Смішно, але я навіть не пам’ятаю, як він насправді звався, не знаю, чи я будь-коли це знала. А найсмішніше, що він був дуже розумним і чуйним хлопцем, цей Кретинчик. Ми там сиділи впродовж усіх років, аж до останніх лекцій, коли Університет закрили, бо знову почалися антисемітські заворушення, кількох професорів публічно зневажили, у когось жбурнули плювальницею, а університетським подвір’ям вешталися юрби оенерівців із голосами, напоєними любов’ю до вітчизни. Іду собі якось, аж тут, уяви собі, п’ятеро височенних студентів зі здоровенними палицями в руках збираються лупцювати невеличкого, худого єврея в окулярах... То я просто в очі їм і кажу: «Що ж, браво, герої, п’ятеро на одного, ще було собі меншого вибрати, або дівчину, усі як один — Завіша Чорний і Болеслав Хоробрий, відразу знати!..» Вони з тими палицями до мене, один уже замахнувся, але другий схопив його за руку й каже: «Годі, я цю пані знаю». Дивлюся, а це син моєї шкільної вчительки, тієї, що не бажала собі, аби я купувала в єврейських крамничках. І звертається до мене з обуренням і відразою, тим-таки голосом, напоєним любов’ю до вітчизни: «Знаєте, я від вас цього не сподівався, не думав, що зустріну вас за таких обставин». А я: «Щодо мене, то я якраз і сподівалася, що зустріну вас за таких обставин», і пішла геть. Та була задоволена, що той бідолаха втік! Останній іспит мав відбутися в жовтні, і я б захистила диплом... гм. Ну, але почалася війна.

— А Юлек усе склав?

— Давно склав. Працював, перекладав. Боже, що то був за чоловік... я до нього приходила, пообнімаємося трохи, а він раптом уставав і казав мені: «Пробач, Лялюню, але я мушу ще перекласти десять сторінок». І перекладав.

— А ти нудьгувала?

— Нудьгувала? Що ти! У нього була чудова бібліотека... — (я й забув, що маю справу з опорою келецької культури). — Ну, і працював, працював, але заробляв небагато. Я тобі розповідала, як ми були на балу в літераторів? Задля цієї урочистості, спеціально пошила собі такий стилізований фрак, — (у моїй уяві зринає бабуня в образі довоєнної ерудитки, але чомусь він дуже невиразний), — а там юрби, юрби, юрби, першокласні страви. Ну, але ж звісно, літератори, усі зголодніли, начекалися, і як не кинуться... Юлек був зайнятий розмовою, і я хотіла його чимсь нагодувати, але мені вдалося врятувати лише грушу. Грушу, уявляєш? Не знаю, чи я ще коли була такою голодною на бенкеті, хіба що в персидського шаха.

* * *

Проте й бабуня, мабуть, добряче покрутилася біля столу, якщо тоді вперше покуштувала індика в малазі... через півстоліття, пригадую, як нині, вона повернулася з якогось бенкету дуже щаслива, бо іменинниця приготувала того славетного індика в малазі, про якого всі ми знали з оповідей про бал у літераторів і грушу. Ба більше, іменинниця мала рецепт, завдяки чому я можу навести його тут — адже це теж частина великої розповіді.

Індичу грудку легенько обсмажити на сковорідці, щоб занадто соки не витікали, а тоді зварити у воді. Вийняти, а до решти води додати таку саму кількість солодкого вина. Тоді покласти стільки фруктового желе (вишневого або порічкового — найважливіше, щоб воно було нейтральне на смак і до того ж червоне), скільки потрібно на таку кількість рідини. У глибоких тарелях розікласти шматочки грудки, щедро посипати родзинками і залити желе. Прикрасити виноградинками (цілими або половинками, найкраще синіми, бо під колір), поставити в холодильник. Мабуть, існує якийсь шляхетніший рецепт, але в нас індика в малазі готують саме так.

* * *

Юлек під ту пору працював у редакції журналу, скажімо, «Парнас», який належав такому собі феноменально багатому й прекрасно освіченому синові єврейських фабрикантів. Для бабуні, яка єврейських дітей на санчатах, і т. д., це не становило жодних проблем, зате факт, що пан Н. був відомий своїми античними смаками, а Юлек був доволі гожим юнаком, викликав певні побоювання.

— Та зрештою, нічого не сталося, — зауважувала бабуня, розгортаючи оповідь, — бо Н. не робив Юлекові жодних пропозицій. Задовольнявся прибиральниками, служниками, кур’єрами... Боже, у Варшаві не було вродливішої редакції, маю на увазі працівників... Так чи сяк, гроші з того були невеликі, отож батько рішуче заборонив нам одружуватися, доки я не закінчу навчання.

— А ти його не закінчила.

— Ні, не закінчила, мені залишився, щоправда, тільки один іспит, але Університет закрили через оті антисемітські заворушення. Хоча найважчі іспити я вже поскладала.

— Наприклад?

— Найскладніший був у Ярри, але то ще на юридичному. Усі казали, що Ярра просто потвора, що валить на іспитах, мучить... зубрили як ненормальні, а це треба було розуміти, а не зубрити. Я прийшла, склала, а Ярра підвівся із-за столу, підійшов до мене й поцілував у чоло зі словами: «Такої студентки в мене вже давно не було». Другий важкий іспит був у Котарбінського. Котарбінський сам занять не вів, це за нього робив асистент, Болеслав Міцінський. Який же він був розумний! Усе заняття полягало в тому, що він сидів за кафедрою, а я — за партою, і ми обмінювалися зауваженнями над головами решти студентів, які взагалі не мали поняття, про що йдеться. Я прийшла на іспит прекрасно підготовлена, але професор мав якісь інші справи й почав опитування лише о шостій вечора. Ми чекали весь день, я всім допомагала й пояснювала, бо знала все найкраще, котрась із дівчат мені навіть заявила: «Не розповідай стільки, бо все, що скажеш, вилетить тобі з голови». Я засміялася. Прийшов професор, перепросив і сказав, що ми можемо прийти завтра, але я воліла складати негайно. Увійшла і, прочитавши перше питання, зрозуміла, що в голові в мене порожнеча. Чорна діра. Зате із другим пішло як по маслу, із третім теж, то я й кажу: «Перепрошую, пане професоре, але я вже згадала відповідь на перше питання, просто спершу я трохи хвилювалася...» — «Ні, ні, даймо із цим спокій, четвірка». Я розлютилася. Наступного дня зустрічаю Міцінського, а він: «І що, панно Бенецька, пан професор узагалі зміг знайти для вас належну оцінку?» — «Авжеж, — відказала я. — Четвірку». Він страшенно здивувався.

І в цьому