Стівен Кінг - Воно

погибельна доля верхи на коні. Він відсахнувся сполоханим, збентеженим обличчям від візира й побачив, що вона чвалом несеться до нього через усю крамницю — роззута, лише в панчохах, з розвіяною позаду себе сукнею. Дорогою вона перекинула стілець і одна з отих штуковин для вимірювання стіп, що завжди лоскотали йому підошви, злетіла вгору[149]. Груди її колихалися, рот у неї перетворився на пурпурове О жаху. Услід її бігу обертались обличчя.

«Едді, злізь геть звідти! — репетувала вона. — Злізь звідти! Від тої машини в тебе буде рак! Злізь звідти! Едді! Еддіііііі…»

Він відсахнувся від тої машини, немов вона раптом розпалилася до червоного. У своєму панічному переляку він забув про невисокі сходинки позаду себе. П’ятами він стукнувся об першу і затримався там, повільно завалюючись спиною назад, руки його скажено крутились у повітрі, програючи битву за відновлення спливаючої рівноваги. Та хіба він не думав тоді з якоюсь божевільною радістю: «Зараз я впаду! Я дізнаюся, як воно, якщо впадеш і вдаришся головою! Ух, як мені підвезло!..»? Хіба він такого не думав? Чи це тільки цей чоловік накладає зараз свої власні своєкорисливі ідеї на те хтозна-що, яке його дитячий розум, де завжди бушували сумбурні припущення і напівусвідомлювані образи (образи, які втратили весь свій сенс заразом з їхньою яскравістю), що він думав тоді… або намагався думати?

У будь-якім випадку, це пусте питання. Він тоді не впав. Мати підбігла вчасно. Мати його підхопила. Він вдарився в сльози, але не впав.

На них усі дивилися. Він це пам’ятає. Він пам’ятає, що містер Ґарденер підібрав ту штучку для вимірювання стіп і совав маленькі повзунки на ній, перевіряючи, чи з ними все гаразд, тим часом як інший продавець поставив на місце перекинутий стілець і раз сплеснув долонями з насмішкуватою відразою, перш ніж знов начепити на себе приємно-нейтральний, крамарський вираз обличчя. Здебільша йому запам’яталися мокрі материні щоки і її гаряче, кисле дихання. Він пам’ятав, як вона шепотіла й шепотіла йому в вухо: «Не смій ніколи робити такого знову, не смій ніколи робити такого знову, не смій ніколи…» Це так його мати виспівувала, щоб відвернути негаразди. Це саме вона виспівувала за рік до того, коли дізналася, що нянька одного задушливо спекотного літнього дня повела Едді в публічний басейн у Деррі-парку — то було, коли страх ранніх п’ятдесятих перед поліомієлітом тільки-но почав згасати[150]. Мати витягла його з басейну, наказуючи, щоб він більше ніколи такого не робив, ніколи-ніколи, і всі діти тоді дивилися точно так, як зараз дивилися продавці з покупцями, і дихання в неї відгонило точно таким же кислим.

Вона потягла його з «Човника-Чобітка», з криками на продавців, що побачиться з ними всіма в суді, якщо з її хлопчиком станеться щось погане. Від переляку сльози в Едді текли раз по раз аж до полудня, а астма мучила весь день. Тієї ночі він довго пролежав без сну, загадуючись, що ж воно за таке той рак, чи гірший він за поліо, чи може він від нього вмерти, і, якщо так, скільки це забере часу і чи дуже боляче буде перед смертю. А ще Едді загадувався, чи потрапить він потім у пекло.

Загроза була серйозною, принаймні це він знав.

Вона так перелякалася. Ось чому він це знав.

Така нажахана.

— Марті, — промовив він через море років. — Ти подаруєш мені поцілунок?

Вона поцілувала його, в цей же час обійнявши так міцно, що йому застогнали кістки в спині. «Якби ми перебували у воді, — подумав Едді, — вона втопила б нас обох».

— Не бійся, — прошепотів він їй у вухо.

— Я нічого не можу з собою вдіяти! — рюмсала вона.

— Розумію, — сказав він, усвідомлюючи, що, хоча Майра обнімає його з кісткодробильною міцністю, напад астми у нього послабшав. З дихання пропала та свистяча нота. — Я розумію, Марті.

Таксист знову посигналив.

— Ти телефонуватимеш? — запитала вона боязко.

— Якщо зможу.

— Едді, прошу, ну чому ти не розкажеш мені, в чому справа?

А що, якби він розказав?

Вона би заспокоїлася?

«Марті, цього вечора я отримав дзвінок від Майка Хенлона і ми трішки побалакали, але все, про що ми говорили, звелося до двох речей. „Те саме почалося знову“, — сказав Майк. „Ти приїдеш?“— спитав Майк. І тепер у мене лихоманка, Марті, тільки це та лихоманка, якої не приглушити аспірином, і в мене задуха, з якою не здатен впоратися той клятий інгалятор, тому що ця задуха не в горлі й не в легенях — вона в мене кругом серця. Я повернуся до тебе, Марті, якщо зумію, але почуваюся я, наче людина, що стоїть перед жерлом старої шахти, повної обвалів, які тільки-но й чекають, щоб трапитись, стоїть там і каже „прощавай“ денному світлу».

Так — бігме, так! Це вже напевне поверне спокій її душі.

— Ні, — промовив він. — Гадаю, я не можу розказати тобі, в чому справа.

І перш ніж вона встигла сказати ще щось, перш ніж вона встигла розпочати знову («Едді, вилізь з того таксі! Від нього в тебе буде рак!»), він вирушив геть від неї, швидше і швидше. На той момент, коли він дістався машини, він уже мало не біг.

Вона так і стояла в одвірку, коли таксист здавав задом на вулицю, так і стояла там, коли вони вирушили в бік міста — велика темна жіноча тінь, вирізана зі світла, що лилося з їхнього будинку. Він їй помахав і подумав, що вона також підняла руку йому у відповідь.

— Куди прямуємо цього вечора, друже мій? — запитав таксист.

— Вокзал «Пенн», — відповів Едді, і його пальці розслабилися на інгаляторі. Астма сховалася кудись туди, куди вона зазвичай ховалася нидіти між своїми нападами на його бронхи. Він почувався… майже добре.

Проте за чотири години інгалятор виявився дужче, ніж будь-коли, йому потрібним — коли Едді отямився від легкого напівсну одним спазматичним посмиком, що змусило парубка в діловому костюмі навпроти опустити газету і подивитись на нього з трохи боязкою цікавістю.

«Я повернулась, Едді! — кричала астма в захваті. — Я повернулась, і, ой, навіть не знаю, цього разу я можу тебе уколошкати! А чом би й ні? Колись-бо мушу це зробити, сам кумекаєш! Не можу ж я їбошитися з тобою вічно!»

Груди Едді здимались і опадали. Він помацав рукою, де інгалятор, знайшов